Stendhal - Пармський монастир

– Це питання нашого престижу, – відповідає йому граф Моска. – Якщо ми допустимо, щоб вас убили, уявіть, які ущипливі сатиричні сонети строчитимуть якобінці. Ми боронимо не лише ваше життя, а й свою честь!

Щоправда, принц вірить цьому лише наполовину. Якщо другого дня в місті хтось наважиться сказати, що в палаці знов провели безсонну ніч, головний фіскал Рассі запроторить зухвалого жартівника до фортеці. А вже як хто потрапить до тієї високої оселі, як кажуть парм'яни, на протяг, то пиши пропало – звідти можна вийти лише чудом. Граф Моска служив у війську; в Іспанії разів з двадцять з пістолетом у руці він одбивався од раптових наскоків, тим-то принц і віддає йому перевагу перед холуєм Рассі. Нещасні в'язні фортеці сидять у камерах-одиночках, про які розповідають моторошні історії. За вказівкою Рассі, як запевняють ліберали, дозорці і сповідники раз на місяць оголошують в'язням, що одного з них такого-то дня поведуть на страту. Того дня їх виводять на горішній майданчик вежі, влаштований на висоті сто вісімдесят футів, і звідти вони бачать процесію, в якій один зі шпиків грає роль смертника.

Ці та двадцять інших розповідей в такому самому дусі і менш вірогідних дуже зацікавили пані П'єтранера. На другий день вона заходилася розпитувати графа Моску і жартома, весело доводила, що він справжній ірод, хоча не усвідомлює цього. Якось, вертаючись до себе в готель, граф подумав: «Графиня не лише чарівна жінка, – сидячи ввечері в її ложі, я навіть забуваю про всі прикрі пармські справи». Незважаючи на зовнішню легковажність і ґречні манери, цей міністр не мав душі французького крою; він не умів забувати прикрощів. «Якщо в узголів'ї його ложа були колючки, йому доводилось ламати їх або притуплювати вістря, ранячи об них свої трепетні руки». Перепрошую читача за цю тираду, перекладену з італійської. Другого дня після свого відкриття граф помітив, що, незважаючи на важливі справи, які привели його до Мілана, час тягнеться безконечно довго. Він не міг усидіти на місці і, їздячи по місту, загнав коней. Близько шостої вечора він скочив у сідло і подався на Корсо, [126] Корсо – тут. вулиця в Мілані. сподіваючись зустріти графиню. Не знайшовши її, він пригадав, що Ла Скала відчиняється о восьмій. Коли міністр зайшов до величезної зали, то побачив лише якихось десять осіб. Йому стало соромно, що він з'явився так рано. «Чи ж це можливо? – думав він. – Мені сорок п'ять років, а я роблю такі дурниці, що їх соромився б навіть молодий підпоручик. На щастя, про них ніхто не здогадується». Щоб скоротати час, він пішов поблукати гарними вулицями, прилеглими до театру. Там на кожному кроці трапляються кав'ярні, де в цю пору багато людей. Цікаві сидять за столиками на тротуарах перед кав'ярнями, їдять морозиво і критикують перехожих. Графа не могли не помітити, і його оточили знайомі. Нагодою дістати аудієнцію у всесильного міністра скористалось кілька докучливих осіб з числа тих, кого прогнати незручно. Двоє вручили йому прохання, а третій почав давати досить докладні поради стосовно його політики.

«Розум не дає нам спати, а влада – прогулюватися собі на втіху», – подумав граф і повернувся до театру. Йому спало на думку взяти ложу в третьому ярусі: там його ніхто не помітить, і він зможе досхочу дивитись на ложу другого яруса, де він сподівався побачити графиню. Цілі дві години довелось чекати, але закоханому міністрові вони не здалися надто довгими. Переконаний, що його ніхто не бачить, він з утіхою віддавався своєму шаленству. «Старість, – казав він собі подумки, – передусім виявляється в тому, що людина вже нездатна на таке чарівне хлоп'яцтво».

Врешті графиня з'явилася. Він захоплено розглядав її, озброївшись лорнетом. «Молода, пишна, легка, як пташка, їй не даси більше двадцяти п'яти років, – думав він. – Вона чарівна не лише своєю вродою: у кого ще зустрінеш таку душу? Це сама щирість, ніколи вона не дбає про розважливість, вся віддається враженню хвилини, завжди тягнеться до чогось нового! Розумію тепер усе шаленство графа Нані».

Поки граф думав про те, як завоювати щастя, що витало перед його очима, він знаходив своєму безумству чудове виправдання. Але згадуючи про свій вік і клопоти, іноді вельми обтяжливі, що сповнювали його життя, він втрачав певність у своїй правоті. «Людина розумна, але перелякана на смерть, дає мені купу грошей і змогу розкішно жити за те, що я ходжу в її міністрах. Але якщо завтра він прожене мене, я залишуся тільки старим жебраком, тобто останнім нікчемою. Оце-то супутник життя для графині!»