Stendhal - Пармський монастир

Однак мені вистачило здорового глузду не надто розводитись із компліментами. Розсипаючи їх, я бачив довкола мармурові панелі їдальні, понад десяток лакеїв і камердинерів, [28] Камердинер – слуга, лакей у дворянській родині. вбраних, як мені тоді видалось, з неймовірною пишнотою. Уявіть собі: на ногах у цих лобурів були черевики не лише цілі, а й із срібними пряжками. Я краєчком ока помітив, як ця челядь дурнувато витріщувалась на мій мундир, та, певно, й на мої черевики, а вже це шпигало мене в самісіньке серце. Я міг одним словом нагнати страху на них, але ж як збити пиху отим лакейчукам, не ризикуючи воднораз налякати й дам? Адже маркіза, щоб почувати себе хоробрішою, – як потім разів сто сама признавалась мені, – забрала додому з монастирського пансіону чоловікову сестру, Джіну дель Донго, що згодом стала прекрасною графинею П'єтранера; в спокійні щасливі дні її ніхто не міг перевершити веселістю й люб'язністю, як ніхто не перевершив її мужністю та душевною рівновагою в дні випробувань.

Джіні було тоді років тринадцять, а на вигляд – усі вісімнадцять; жвава й щиросерда, як ви знаєте, вона, бачачи моє вбрання, так боялась вибухнути сміхом, що не наважувалася їсти; маркіза, навпаки, була вимушено люб'язна, від чого я почував себе вкрай ніяково; вона дуже добре помічала в моїх очах сум'яття й нетерпеливість. Одне слово, я був у страшенно дурному становищі: мусив терпіти зневагу, що для француза – річ неможлива. І тут мені сяйнула думка, послана самим небом: я взявся розповідати дамам про моє бідування, про те, скільки ми за два роки настраждалися в горах біля Генуї, де нас тримали старі бовдури генерали. Ми, – казав я, – діставали платню асигнаціями, [29] Асигнація – паперові гроші. що не ходили в тому краю, а хліба видавали нам по три унції [30] Унція – стара міра ваги, прибл. 30 г. на день. Не минуло й двох хвилин від початку моєї розповіді, а в доброї маркізи з'явилися на очах сльози, та й Джіна посерйознішала.

– Як, пане лейтенанте, – спитала вона мене, – три унції хліба?

– Так, мадемуазель. До того ж тричі на тиждень нам нічого не давали; а що селяни, в яких ми були розквартировані, бідували ще більше за нас, то ми ділилися з ними куснем хліба.

Коли ми вийшли з-за столу, я запропонував маркізі руку, провів її до вітальні, а тоді швидко вернувся і дав лакеєві, котрий слугував мені при столі, оте єдине шести-франкове екю, володіючи яким, я так захоплено будував собі надхмарні палаци.

– Через тиждень, – розповідав далі Робер, – впевнившись, що французи й не думають нікого гільйотинувати, маркіз дель Донго вернувся з берегів Комо, [31] Комське озеро (озеро Комо) – мальовниче озеро на півночі Італії. із родинного замку Гріанта, куди він хоробро шаснув з наближенням нашої армії, покинувши на поталу війни свою молоду вродливу дружину та сестру. Маркізова ненависть до нас дорівнювала його боягузтву, тобто була безмірна; смішно було дивитися на бліде, опасисте обличчя цього святенника, коли він аж стелився переді мною. Тільки-но він повернувся в Мілан, як на другий день мені видали три лікті [32] Лікоть – старовинна «природна» міра довжини, дорівнювала приблизно довжині людської ліктевоі кості, від 38 до 48 см. сукна й двісті франків з шестимільйонної контрибуції, – я знову вбився в пір'я і став за кавалера своїм господиням, бо почалися бали».

Історія лейтенанта Робера була подібна до історії всіх французьких солдатів, – замість кепкувати зі злиднів відважних цих вояків, до них відчували жаль і полюбили їх.

Пора несподіваного щастя й сп'яніння тривала лише два коротких роки; шаленство, яке охопило усіх людей, було таке безмірне, що пояснити його можна тільки одним історичним і глибоким міркуванням: цей народ нудьгував ціле століття.

Колись у дворах Вісконті й Сфорца, [33] Вісконті, Сфорца – правлячі міланські герцоги з кінця XIII – початку XIV до середини XVI ст. славетних герцогів міланських, панувало любострастя, притаманне південним краям. Але від 1624 року, коли Мілан захопили іспанці, мовчазні, бундючні й недовірливі правителі, яким скрізь увижався бунт, веселість пропала. Низи, наслідуючи своїх повелителів, більше поривалися мстити за найменшу кривду ударом кинджала, ніж тішитися кожною миттю життя.

З 15 травня 1796 року, коли французи вступили до Мілана, і до квітня 1799 року, коли їх звідти вигнали після поразки під Кассано, [34] Кассано – місто в Ломбардії, під яким 27.IV. 1799 р. французьке військо було розбите російсько-австрійською армією. всюди панувала шалена радість, веселощі, насолода, забуття всіх гнітючих приписів чи принаймні здорового глузду, і навіть старі купці-мільйонери, старі лихварі, нотарі перестали якийсь час супитися і ганятися за наживою.