Люсі Монтгомері: Діти з Долини Райдуг

— Я сказала, що, про мене, ви вільні женитися, щойно захочете, — відповіла Розмарі.

— Дякую, — мовила Еллен, не відводячи погляду від Сент-Джорджа.

Вираз обличчя Розмарі пом’якшав.

— Надіюся, Еллен, ти будеш дуже щаслива, — лагідно проказала вона.

Старша сестра журливо глянула на неї.

— О, Розмарі… мені так соромно… я не заслуговую… після всього, що наговорила тобі…

— Забудьмо про це, — хапливо й рішучо урвала її Розмарі.

— Але… — наполягала Еллен, — ти й сама тепер вільна… і ще не пізно… Джон Мередіт…

— Еллен! — попри всю свою лагідну чемність, Розмарі вміла гніватися, і в цю мить іскра люті сяйнула в синіх її очах. — Чи ти вже геть здуріла? Невже ти думаєш, буцім я подамся до Джона Мередіта й смиренно скажу: «Даруйте, панотче, я передумала й надіюся, що ви не змінили свого наміру щодо мене»? Так?

— Ні… ні, але… маленьке заохочення… і він повернеться…

— Ніколи. Він зневажає мене… і то цілком справедливо. Не говорімо більше про це, Еллен. Я не серджуся на тебе — віддавайся за кого хочеш. Але не пхай носа в моє життя.

— Тоді ти переїдеш до мене, — мовила Еллен. — Я не покину тебе тут самої.

— Ти справді вважаєш, що я оселюся в домі Нормана Дугласа?

— Чому ні? — сердито вигукнула Еллен, попри своє приниження.

Розмарі засміялася.

— Еллен, я була певна, що ти маєш почуття гумору. Невже ти думаєш, наче я здатна на таке?

— Не розумію, чому ні? Будинок у нього великий… ти матимеш власну половину… він не втручатиметься у твої справи.

— Еллен, я не хочу обговорювати цю тему. Прошу тебе, годі.

— Тоді, — рішучо й холодно мовила Еллен, — я не віддамся за Нормана. Я не покину тебе тут самої, і квит.

— Не кажи дурниць, Еллен.

— Це не дурниці. Я прийняла рішення. Я не покину тебе тут самої — за милю від найближчих сусідів. Якщо ти не переїдеш до нас, я залишуся тут. І не сперечайся зі мною.

— Право сперечатися з тобою я лишу Норманові, — мовила Розмарі.

— О, з Норманом я впораюся. Я знаю, як дати йому раду. Я не просила б тебе звільнити мене від обітниці… але Норман спитав, чому я не вийду за нього й сказав, що сам попросить твого дозволу. Я не могла нічого вдіяти. Не думай, що ти — єдина поміж смертних, наділена самоповагою. Я не збиралася після весілля кидати тебе тут саму. І не сумнівайся — я теж можу бути рішуча.

Розмарі, стенувши плечима, відвернулася від сестри й пішла в дім. Еллен поглянула на Сент-Джорджа, який упродовж розмови ані змигнув оком, ані стріпнув вусом.

— Сент-Джордже, я визнаю, що без чоловіків у світі нудно жилося б, та нині я майже хочу, щоб усі вони згинули. Бач, якого лиха вони накоїли, Джордже — геть занапастили наші життя, Сенте. Спершу Джон Мередіт, тепер Норман Дуглас. Ми мусимо забути їх обох. Норман — єдиний з тутешніх, хто згоден зі мною в тім, що німецький кайзер становить найбільшу загрозу людству… та я не можу вийти за цього розумного чоловіка, бо сестра моя вперта, а я ще й гірша за неї. Бач, Сент-Джордже, я певна, що пастор умить би вернувся, якби вона бодай пальцем кивнула. Та Розмарі не зробить цього, Джордже, і я теж… я не наважуся втрутитися, Сенте. Я не ображатимуся, Джордже — Розмарі не ображалася, а тепер моя черга, Сенте. Норман дибки зів’ється, Сент-Джордже, та нам, старим дурням, не годиться й мріяти про шлюб. Ну, кажуть, буцім «хто зневірився — вільний, а хто сподівається — раб». Тож ходімо додому, Джордже — я втішу тебе тарілочкою вершків. Тоді на світі лишиться бодай одна щаслива й задоволена істота.

— Я мушу дещо розповісти вам, — загадково проказала Мері Ванс.

У крамниці Картера Флегга Мері зустріла Фейт і Уну, з якими тепер верталася додому, узявшись попід руки. Уна й Фейт обмінялися поглядами, немовби запевняючи одна одну: «На нас чекає погана звістка». Коли Мері Ванс заявляла, що мусить дещо розповісти, чути це зазвичай було неприємно. Дівчата незрідка питали себе, за що ж вони люблять Мері — а попри все, вони таки любили її. Ніде правди діти, з Мері була весела й цікава товаришка. Аби лиш не ця її певність, що вона мусить настановляти й повчати їх!

— Ви знаєте, що Розмарі Вест не йде за вашого татка, бо ви геть невиховані й зіпсуті? Вона боїться, що не зможе виховати вас, то й дала йому відкоша.

У серці Уни спалахнув затаєний тріумф. Вона зраділа, що панна Вест не вийде за їхнього батька; утім, Фейт посмутніла.

— А як ти знаєш? — запитала вона.

— Та всі подейкують. Я чула, як пані Еліот розповідала про це пані Блайт. Вони гадали, що я не чую, але слух у мене, наче в кицьки. То пані Еліот заявила, що панна Вест не хоче бути вам мачухою, бо вас усі ганять. І татко ваш більше не ходить на пагорб, і Норман Дуглас також. Люди певні, що Еллен прогнала його, щоби помститися за те, як він колись покинув її. Але Норман ходить по селі й каже всім, що таки візьме її за жінку. А ви собі знайте, що ви зруйнували шлюб вашому таткові, і мені жаль, бо він тепер, очевидячки, жениться з кимось іншим. А де він знайде кращої жінки, ніж Розмарі Вест?