Люсі Монтгомері: Діти з Долини Райдуг

Тим часом Карл на цвинтарі обговорював майбутню свою покуту з Фейт і Уною, які допіру повернулися додому. Вони злякалися, що Карла відшмагають… що це зробить тато, який ніколи й пальцем не зачепив жодного з них! А проте всі вони погодилися, що це справедливе рішення.

— Ти втнув жахливу капость, — зітхнула Фейт. — І навіть не розповів про це на зборах виховного клубу.

— Я забув, — відповів Карл. — Та це нікому й не зашкодило. І я не знав, що пані Карр забила ноги. Але тато відшмагає мене, тож я буду покараний.

— Це буде… боляче? — спитала Уна, беручи Карла за руку.

— Мабуть, не дуже, — відважно мовив Карл. — Принаймні я не заплачу, попри ввесь біль. Татові буде так зле. Він і тепер уже мучиться. Я сам себе відшмагав би, як слід, щоб тільки він не мусив цього робити.

Опісля вечері, під час якої Карл їв мало, а пан Мередіт — узагалі нічого, батько й син мовчки рушили до бібліотеки. Березовий прут лежав на столі. Панові Мередіту непросто було вирізати годящий. Спершу він вибрав один, але той здавався затонким. Карл утнув непростимо кепську витівку. Пан Мередіт вирізав другий прут — той виявився надто товстий. Усе ж хлопчина був певен, що вугор дохлий. Третій прут пасував якнайкраще, але тепер, піднявши його зі столу, батько відчув його надмірну вагу й товщину — неначе то був не прут, а ломака.

— Випростай руку, — звелів він Карлові.

Хлопчина стріпнув головою й несхитно випростав руку. Та він, надто ще юний, не зміг приховати острах у своїх очах. Пан Мередіт глянув на нього… у нього ж материні очі… очі Сесілії… той самий вираз, що був у неї, коли вона прийшла звіритися в тім, про що їй було страшно розповідати. Ось він, цей вираз, на блідім Карловім личку… а щойно шість тижнів тому, одної жахливої, нескінченної ночі, він думав, що його син помирає…

Джон Мередіт кинув прут.

— Іди, — проказав він, — я не можу тебе відшмагати.

Карл метнувся на цвинтар, думаючи, що вираз татового обличчя виявився для нього найгіршою карою.

— Уже? Так швидко? — запитала Фейт. Вони з Уною сиділи на могилі Єзекії Поллока, міцно взявшись за руки й зціпивши зуби.

— Він… він зовсім не шмагав мене, — схлипнув Карл. — Мені так його жаль. Краще би він наважився… а тепер сидить сам, і йому так погано…

Уна тихенько шаснула в дім. Серце її боліло від бажання втішити батька. Безшелесно, мов сіра мишка, вона відчинила двері бібліотеки й шмигнула досередини. Надворі сутеніло, у кімнаті було темно. Батько сидів при столі спиною до дверей, похиливши голову на руки. Він щось казав сам собі — були то хапливі, зболені слова, та Уна почула їх і зрозуміла. То був раптовий душевний порух, властивий дітям, що потерпають без материної опіки. Так само тихо, як прийшла, дівчинка вислизнула геть і причинила за собою двері. А Джон Мередіт говорив сам до себе, виливаючи біль і не маючи гадки, що хтось застав його в цім усамітненні.

Уна піднялася сходами нагору. Карл і Фейт попід першими місячними променями йшли в Долину Райдуг, звідки вже долинали чарівні звуки дримби Джеррі — отже, там були й усі Блайти, і радість від нової зустрічі не знала меж. Уні не хотілося йти з ними. Натомість вона пішла до своєї кімнати, де сіла на ліжку й поплакала. Вона не хотіла, щоб хтось зайняв місце її найдорожчої матері, чи щоб у них з’явилася мачуха, яка зненавидить її й намовить тата проти неї. Але тато так побивається, він страхітливо нещасний… і, якщо вона хоче зробити його щасливішим, то мусить зважитися на єдиний можливий крок. Виходячи з бібліотеки, вона вже знала, що мусить зробити це — але то було дуже важко.

Виплакавшись, Уна втерла сльози й рушила до гостьової спальні. Там було темно й повітря стояло затхле, бо ж тітка Марта не відчиняла ані віконниць, ні вікон. Вона не любила провітрювати кімнати, та позаяк двері в пасторськім домі ніколи не зачинялися, біди в тім не було — хіба вряди-годи, коли приїжджого пастора влаштовували на ніч у задусі гостьової спальні.

Там стояла шафа, а в ній висіла сіра шовкова сукня. Вмостившись у шафі, Уна причинила дверцята й сховала обличчя в шовкових зборках. То була весільна сукня її матері. Понині ще линув від неї тонкий, солодкий аромат незмінної любові. Так пригортаючись до сукні, Уна завжди почувалася дуже близькою до мами — немовби, сидячи коло неї, клала голову їй на коліна. Сюди вона приходила зрідка, коли життя видавалося надто тяжким.

— Мамо, — прошепотіла вона в сіру сукню, — я завжди пам’ятатиму вас, мамо, і завжди любитиму найсильніше в житті. Але я мушу зробити це, мамо, бо тато такий нещасливий. А я знаю, ви не хотіли би, щоб він потерпав. Я буду чемна з нею, мамо, і спробую полюбити її, навіть якщо вона виявиться такою, як розповідала Мері Ванс.