Аж тут годинник вибив одинадцяту. Лише одинадцяту! Він мусить просидіти тут іще цілу годину! Ох, аби ж він бачив бодай якусь дружню зорю! Густа непроглядна темрява немовби тиснула йому в обличчя. Карл затремтів — дещо від жаху, а дещо й від справжнього холоду.
А потім сипонула холодна, пронизлива мжичка. Невдовзі Карлова сорочка й бавовняна курточка вимокли; холод пробрав його до кісток. Страх заступили фізичні муки. Але він лишиться тут до опівночі, бо ж карає себе й задля родинної честі мусить спокутувати провину. Джеррі нічого не казав про дощ, але то було байдуже. Коли годинник у бібліотеці нарешті вибив дванадцяту, мала зіщулена фігурка, тремтячи, зісковзнула з могили Єзекії Поллока, гайнула в дім — і нагору, до спальні. Карл цокотів зубами й гадав, що ніколи не зможе зігрітися.
Уранці ж йому було гаряче. Джеррі лише мигцем нажахано глянув на братове розпашіле обличчя й кинувся кликати батька. Пан Мередіт примчав одразу, блідий після нічного чування коло небіжчика, і схилився над сином.
— Карле, ти хворий? — запитав він.
— Могила… отам… — пролопотів Карл, — вона йде… іде сюди… заберіть її…
Пан Мередіт метнувся до телефона. Через десять хвилин лікар Блайт був у пасторськім домі — а за півгодини з міста викликали доглядальницю, і всі односельці довідалися, що Карл Мередіт хворий на тяжке запалення легень. Хтось навіть бачив, як лікар Блайт стурбовано похитував головою.
Упродовж наступних двох тижнів Гілберт іще не раз похитав головою. У Карла розвинулася двостороння пневмонія. Якось уночі пан Мередіт нервово міряв кроками бібліотеку, Фейт і Уна плакали, притулившись одна до одної в спальні, а Джеррі, навісний від каяття, до ранку просидів попід дверима братової кімнати. Лікар Блайт і доглядальниця не відходили від ліжка хворого. Цілу ніч вони боролися зі смертю й перемогли. Карл безпечно подолав кризу й почав одужувати. Радісна звістка летіла від дому до дому, а жителі Глена Святої Марії раптом збагнули, як віддано й щиро люблять родину свого панотця.
— Я й ночі не спала, відколи довідалася, що малий захворів, — звірялася панна Корнелія Енн, — а Мері ридала так, аж ті її голі очі були, наче діри в пошивці. А правда, що Карл захворів, бо заклався, що зможе просидіти на цвинтарі всю ніч до ранку?
— Ні, він карав себе за боягузтво в тій історії із привидом Генрі Воррена. Здається, вони заснували якийсь виховний клуб, де карають себе за провини. Джеррі розповів про це панові Мередіту.
— Ох, бідолашні, — мовила панна Корнелія.
Карл швидко одужував, бо ж парафіяни зносили в дім панотця стільки поживи та ліків, що їх стало б на цілий шпиталь. Норман Дуглас щовечора приїздив із десятком свіжих яєць і глечиком молока від найкращої зі своїх джерсійських корів. Деколи він годинами сперечався з паном Мередітом щодо питань божественного призначення, проте частіше заїздив до сірого дому на пагорбі понад Гленом.
Щойно Карл уперше після хвороби відвідав Долину Райдуг, юні Блайти й Мередіти влаштували там пікнік на його честь, і сам лікар Блайт помагав їм запалювати феєрверки. Мері Ванс і собі прийшла, та більше не розповідала ніяких лячних історій. Панна Корнелія висварила її так, що Мері надовго затямила, як кепсько часом давати волю уяві.
Розділ 32
Двоє впертих людей
Дорогою додому після уроку музики в Інглсайді Розмарі Вест зайшла до потаємного джерельця в Долині Райдуг. Вона не була там усе літо: її більше не вабила мила серцю місцина. Дух юного загиблого коханого вже не приходив на зустріч, а спогади, пов’язані із Джоном Мередітом, були надто гнітючі й гіркі. Та нині вона раптом озирнулася, побачила, як Норман Дуглас легко, немов хлопчак, перестрибнув кам’яну огорожу старого обійстя Бейлі й подумала, що він іде до них, у дім на пагорбі. Якби він наздогнав Розмарі, їм довелося б іти всю дорогу обіч, а вона не хотіла цього, тож і зникла між кленів, за якими дзюрчав потічок, певна, що Норман не бачить її.
Утім, він побачив; ба більше — саме її він шукав. Норман уже віддавна хотів поговорити з нею, проте вона, здавалося, уникала його товариства. Розмарі не любила Нормана Дугласа: їй неприємні були його хвастощі, крикливий норов і задерикуватість. Багато років тому вона дивувалася, як то Еллен могла закохатися в нього. Норман Дуглас добре знав, як ставиться до нього Розмарі, та хіба реготав, думаючи про це. Його не обходила думка інших людей. Норман ніколи не злостився у відповідь на їхню неприязнь: для нього вона була, немов такий собі вимушений комплімент. Він уважав Розмарі чудовою дівчиною й хотів стати їй добрим і щедрим зятем. Та доти він мусив переговорити з нею, отож, уздрівши з порогу крамниці, як вона виходить з інглсайдських воріт, Норман кинувся через долину їй навздогін.
Читать дальше