— Правда ж, панна Вест була сьогодні дуже хороша? — запитала Фейт в Уни, уклавшись до ліжка.
— Так, — визнала Уна. — Шкода, що жінки змінюються, коли стають мачухами.
— Я не вірю в це, — віддано заперечила Фейт.
Розділ 31
Карл спокутує провину
— Я не розумію, за що нас карати, — набурмосилася Фейт. — Ми не зробили нічого лихого. Як ми могли не злякатися? І татові це не зашкодить. Це сталося випадково.
— Ви повелися, як боягузи, — відказав Джеррі із презирливим осудом. — І не намагалися подолати страх. Тому вас треба покарати. Усі глузуватимуть з вас, а це ганьба для родини.
— Аби ти знав, як нам було лячно, — здригнулася Фейт. — Тоді зрозумів би, що ми вже й без того покарані. Я нізащо не хотіла би знов пережити таке.
— Ти й сам утік би, якби побачив, — промимрив Карл.
— Від бабці із простирадлом! — пирхнув Джеррі. — Хехе-хе!
— Воно не було схоже на бабцю! — крикнула Фейт. — То було просто щось біле й велике, і воно лізло в траві, достоту так, як Мері Ванс розповідала про привид Генрі Воррена. Легко тобі сміятися — дивися, щоб на кутні не засміявся, коли й сам у таке вскочиш. Ну, то як нас треба покарати? Я думаю, що це несправедливо, але виносьте свій вирок, пане суддя Мередіт.
— Я гадаю, — насупився Джеррі, — що Карл винен більше, ніж ви. Він перший завдав ноги на плечі — проте ж він хлопець, який мав захистити вас, дівчата, від будь-яких небезпек. Правда, Карле?
— Мабуть, так, — присоромлено мовив Карл.
— Гаразд. Ось твоє покарання: сьогодні ти до опівночі просидиш сам на цвинтарі — на могилі Єзекії Поллока.
Карл здригнувся. Цвинтар був розташований неподалік старого саду Бейлі. Випробування здавалося тяжким, але хлопець палко бажав змити із себе ганьбу й довести, що він усе-таки не боягуз.
— Нехай, — рішучо погодився Карл. — А як я довідаюся, що вже північ?
— Почуєш бій годинника з вікон бібліотеки. І затям: не покидати цвинтаря аж до останнього удару. А ви, дівчата, цілий тиждень не їстимете варення до чаю.
Фейт і Уна спантеличилися. Карлове покарання, суворе, хоч і порівняно нетривке, здавалося легшим за їхню тижневу покуту. Сім днів їсти глевкий хліб тітки Марти без бодай краплі рятівного варення! Проте у виховнім клубі не було заведено ухилятися від покарань. Дівчата якомога розважливіше примирилися зі своєю планидою.
Того вечора всі лягли спати о дев’ятій, окрім Карла, який умостився чувати на могилі Єзекії Поллока. Уна прийшла побажати йому доброї ночі. Серденько її боліло від співчуття.
— Ох, Карле, тобі дуже страшно? — прошепотіла вона.
— Анітрохи, — вдавано відважно мовив Карл.
— Я не засну до самої опівночі, — пообіцяла Уна. — Якщо тобі стане самотньо, поглянь отуди, де наше вікно, і знатимеш, що я там — лежу й думаю про тебе. Так буде хоч трохи веселіше, правда?
— Зі мною все буде гаразд, не хвилюйся, — відповів Карл.
Та попри ці відчайдушні слова, хлопчина перелякався, коли в пасторськім домі згасли вогні. Він мав надію, що тато засидиться в бібліотеці, як то часто ставалося. Тоді йому не буде так самотньо. Але того вечора пана Мередіта викликали в рибальське селище до тяжкохворого. Певне, він не повернеться до опівночі. Карл мусив знести свою покуту сам.
Вулицею пройшов чоловік з ліхтарем, і на цвинтарі, наче демони чи ворожбити, затанцювали хижі тіні. Потім вони зникли й між могил заліг морок. У непроглядній пітьмі один по однім тонули веселі сусідські вогники. Небо вкрилося хмарами, віяв пронизливий східний вітер, надто холодний, як на липневу ніч. Ген на обрії ще тьмяніли поодинокі вогні Шарлоттауна. Вітер зітхав і вистогнував поміж гілля старезних ялин. У темряві білів високий пам’ятник на могилі Алека Девіса. За ним верба здіймала гілки, мов довгі примарні руки, і вряди-годи від тих її порухів Карлу здавалося, що й пам’ятник теж ворушиться.
Хлопчик скулився на могилі, підібгавши під себе ноги. Він не хотів витикати їх із-над краю плити. Ану ж як — раптом — кощаві руки вистромляться із землі й ухоплять його за литки? Таку веселеньку ймовірність припустила була Мері Ванс, сидячи якось увечері з Мередітами на цьому самому місці. Карл похолов від страхітливого, нав’язливого спогаду. Ні, він не вірив у такі речі… насправді він не повірив і в привид Генрі Воррена. Що ж до пана Поллока — той помер шістдесят літ тому, і тепер, очевидячки, знати не хоче, хто там сидить на його могильній плиті. Але як дивно й лячно не склепити повік, коли все довкола поринуло в сон! Ви лишаєтеся самі, дрібні й маленькі проти незвіданих темних сил. Бідолашний десятилітній Карл, зусібіч оточений мерцями, палко жадав одного: щоб годинник швидше вибив північ. Невже цього ніколи не станеться? Чи тітка Марта забула накрутити його?
Читать дальше