Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

Відтоді настрій Еллен покращився. Невдовзі то знову була весела й життєрадісна жінка. От уже десять років панянки Вест щасливо мешкали в старім домі на пагорбі, нітрохи не переймаючись ані тим, щоб вийти заміж, ні тим, щоб відпустити сестру під вінець. Клятва не обтяжувала їх — та все ж Еллен нагадувала Розмарі про неї щоразу, як на їхнім шляху поставали нежонаті чоловіки. Утім, жодного разу їй не довелося хвилюватися навсправжки — доки одного фатального вечора Джон Мередіт провів Розмарі додому з Долини Райдуг. Розмарі ж хіба посміювалася із сестриної одержимості їхньою обіцянкою… донедавна. Тепер слова, промовлені десять років тому, перетворилися на кайдани — накладені добровільно, але довіку. Ось чому нині вона мусила зректися щастя.

Звісно, тієї любові, яку Розмарі віддала своєму юному нареченому — боязкої та свіжої, немов трояндовий пуп’янок — вона вже не могла подарувати жодному чоловікові. Але тепер вона знала, що може дати Джонові Мередіту іншу любов, мудрішу й зрілішу. Він торкнувся тих глибин її душі, яких ніколи не торкався Мартін… яких іще й не було в сімнадцятирічної дівчини. І нині вона мусить прогнати його — назад до холодного вогнища, самітного життя й нестерпного смутку, бо ж десять років тому присягнула сестрі на материній Біблії до смерті лишитися незаміжньою.

Джон Мередіт не одразу скористався з нагоди. Спершу він зо дві години говорив на віддалені теми, зачепивши навіть політику, яка ніколи не цікавила Розмарі. Вона вже подумала, що хибно витлумачила його наміри, і власні страхи й сподівання раптом здалися їй безглуздими. Розмарі почувалася дурною та спустошеною. Вона зблідла, очі її потьмяніли. Джон Мередіт вочевидь не збирався просити її руки.

Аж раптом він підвівся, перетнув кімнату і, стоячи побіля її крісла, освідчився. У вітальні запала моторошна тиша. Навіть Сент-Джордж перестав вуркотіти. Розмарі чула, як б’ється її серце, і певна була, що й Джонові Мередіту теж це чути.

Тепер вона мусила сказати «ні», м’яко, проте рішучо. Іще кілька днів тому Розмарі наготувала відповідь, пишномовну й сповнену жалю, але тепер усі слова неначе здиміли. Вона мусила сказати «ні», та відчувала, що не може. Це слово неможливо було проказати. Вона зрозуміла, що не могла би покохати Джона Мередіта, а покохала його насправді. Думка про те, щоб викреслити його із життя, була страшною, пекельною мукою.

Утім, вона мала сказати бодай щось, тож, підвівши низько похилену золотаву голівку, Розмарі, затинаючись, попросила дати їй кілька днів, щоби… щоби подумати.

Джон Мередіт стояв ошелешений. Він не був марнославним чоловіком, проте, безперечно, сподівався, що Розмарі скаже «так». Він мав цілковиту певність у тім, що вона любить його. То звідки ж ці сумніви… ці вагання? Вона не школярка, щоб не розуміти власних бажань. Він був розчарований і неприємно здивований; утім, незмінно поштиво пристав на її умову й одразу пішов.

— Я відповім вам через кілька днів, — сказала червона від сорому Розмарі, знов опускаючи очі.

Коли двері за ним зачинилися, вона подалася до себе й розридалася.

Опівночі Еллен Вест ішла додому зі срібного весілля Поллоків. Вона затрималася після свята, щоб допомогти сивій уже нареченій вимити посуд. Іти було недалеко, дорога виявилася не засніжена, тож Еллен тішилася прогулянці попід місячним сяйвом.

Прийняття вдалося дуже гарне. Еллен, яка вже багато років не бувала в гостях, дістала від нього немалу втіху. Усі присутні належали до колишнього її товариства, і ніяка нав’язлива молодь не зіпсувала радісних посиденьок, бо ж єдиний син молодят саме навчався в коледжі й не зміг приїхати додому. Уперше за багато років зустрілися вони й із Норманом Дугласом, хоч тієї зими Еллен раз чи двічі бачила його в церкві. Жодна сентиментальна згадка не ворухнулася в її душі. Вона віддавна дивувалася, згадуючи Нормана Дугласа, як то він міг так їй подобатися й чому сама вона побивалася через раптове його одруження. Утім, Еллен була рада зустріти його знову. Вона вже й забула, яке цікаве та непередбачуване його товариство. Жодну вечірку за участю Нормана Дугласа не випадало назвати нудною. Його поява здивувала всіх — адже всі знали, що Норман ніколи й нікуди не ходить. Поллоки запросили його, бо він був їхнім гостем і двадцять п’ять років тому, проте не сподівалися, що він прийме запрошення. Із собою він привів троюрідну сестру, Емі-Анетту Дуглас, і впродовж вечора виявляв до неї пильну увагу. Утім, невдовзі Еллен, що сиділа за столом навпроти нього, почала з ним жваву суперечку. Вона так спокійно й упевнено взяла над ним гору попри всі його крики й дошкульні жарти, що він після того вмовк аж на десять хвилин. Потім, буркнувши в густу руду бороду: «Куслива… як завжди куслива», узявся дражнити Емі-Анетту, яка лише дурнувато сміялася, слухаючи його дотепи, яким Еллен дала би гідного відкоша.