Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

Дорогою додому Еллен радо перебирала в пам’яті всі ці деталі. Морозяне повітря мерехтіло в місячнім сяйві. Попід ногами хрумтів сніг. Унизу, біля підніжжя пагорба, лежав Глен, а за ним — біла гавань. У пасторській бібліотеці світилося — отже, Джон Мередіт уже пішов додому. Чи попросив він руки Розмарі? І як вона пояснила свою відмову? Еллен розуміла, що ніколи не дізнається про це, хоч і вмирала із цікавості. Розмарі нічого не розповість, а сама вона не зважиться спитати. Та з неї достатньо й самої відмови. Усе решта не мало жодного значення.

— Аби лиш йому не забракло глузду приходити вряди-годи… по-дружньому, — мовила Еллен уголос. Вона не любила бути сама, тож отакі «розмови із собою» помагали їй у миті вимушеної самотності. — Жахливо не мати розумного чоловіка, з яким можна побесідувати. А він тепер, очевидячки, до нас і на поріг не ступить. От і Норман Дуглас — цей мені подобається й сперечатися з ним цікаво. Таж і він не прийде — щоб люди, бува, не подумали, наче він знову впадає за мною… щоб я сама цього не подумала… хоч він мені тепер зовсім чужий, і знаю я його гірше, ніж Джона Мередіта. Невже ми колись женихалися? Нині це здається сном. Але так чи сяк, а в Глені є тільки двоє чоловіків, із якими цікаво мені побалакати, і тим зась до нас через плітки й це дурне залицяння. Я могла би, — ядуче звернулася Еллен до непорушних зірок, — створити кращий світ, аніж цей.

Побіля хвіртки вона спинилася, зненацька відчувши дивну тривогу. У вітальні досі блимав вогонь і поза шторами видно було тінь жінки, що невпинно міряла кімнату кроками. Чого це Розмарі не спить о такій годині? Чого тиняється, мов безумна?

Еллен нечутно зайшла в передпокій. Відчинилися двері вітальні й із них вихопилася Розмарі — задихана, розчервоніла, уся випромінюючи напруження й хвилювання.

— Чому ти не спиш, Розмарі? — запитала Еллен.

— Заходь, заходь, — хапливо мовила Розмарі. — Я мушу дещо тобі сказати.

Еллен неспішно скинула пальто й калоші, подалася за сестрою в теплу, світлу кімнату й спинилася, вичікувально поклавши руку на стіл. Сувора й чорноброва, вона, безперечно, теж була дуже вродлива. Нова оксамитова чорна сукня зі шлейфом та вирізом, пошита зумисне до свята, підкреслювала її величну масивну фігуру. Шию охоплювало бурштинове намисто — розкішна сімейна реліквія. Морозне повітря забарвило щоки сліпучим багрянцем. Проте сталево-сірі очі були холодні й безжальні, мов надвечірнє зимове небо. Вона стояла мовчки, доки Розмарі тяжким зусиллям спромоглася порушити тишу.

— Еллен, сьогодні ввечері приходив пан Мередіт…

— І що?

— І… і… попросив моєї руки.

— Я знала, що так буде. Ти, звісно, відмовила йому?

— Ні.

— Розмарі! — Еллен стиснула кулаки й мимохіть ступила крок уперед. — Невже ти погодилася?

— Ні… ні…

Еллен опанувала себе.

— А що ж ти тоді зробила?

— Я… сказала, що подумаю… і відповім через кілька днів.

— Не бачу в тім потреби, — утяла Еллен із холодною зневагою. — Ти ж так чи так можеш дати йому лише одну відповідь.

Розмарі благально простягнула руки.

— Еллен, — розпачливо проказала вона, — я кохаю Джона Мередіта… і хочу бути його дружиною. Будь ласка, звільни мене від обітниці.

— Ні, — безжально відрубала Еллен, уся похолола від страху.

— Еллен… Еллен…

— Послухай, — урвала старша сестра. — Я не просила тебе давати обітницю. Ти сама запропонувала…

— Так… я знаю… але ж я не думала тоді, що колись полюблю…

— Ти сама запропонувала, — несхитно правила своєї Еллен. — Присягнула на маминій Біблії. То була не просто обіцянка — то була клятва. І ти хочеш порушити її.

— Еллен, я прошу хіба звільнити мене від неї…

— Ні. Мусиш триматися свого слова — так я вважаю. Я не звільню тебе від обітниці. Поруш її, коли хочеш… та я не дам на це згоди.

— Ти дуже сувора до мене, Еллен.

— До тебе? А що буде зі мною? Невже ти навіть не замислилася, як я житиму тут сама? Я не зможу… я збожеволію! Я не можу жити сама! Хіба я не була тобі хорошою сестрою? Не потурала всім твоїм забаганкам? Хіба я в чомусь відмовляла тобі?

— Ні… але…

— І ти хочеш покинути мене заради чоловіка, якого рік тому ще навіть не знала?

— Я кохаю його, Еллен…

— «Кохаю»! Послухай, що ти верзеш! Наче школярка, а не жінка середніх літ. Він тебе не кохає. Йому потрібна служниця й нянька. І ти не кохаєш його. Ти просто хочеш бути «пані» — ти одна з тих слабкодухих жінок, для яких бути старою дівою — то нестерпна ганьба, от і все.