Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

«Гленські плетухи матимуть собі поживу, — думала Розмарі, — та мені байдуже. Я хочу втішити це бідолашне серденько».

І Фейт утішилася. Так добре було віднайти співчуття й розуміння. Вони з Розмарі сиділи на поваленій сосні, доки у видолинок прокралися сутінки й понад сірим кленовим гаєм зійшла вечірня зоря. Фейт виповіла Розмарі всю свою невеличку історію, усі свої мрії, усе про те, що вона любить і чого не зносить, про життя в пасторськім домі, про шкільні здобутки й невдачі. Прощаючись, вони вже були вірними друзями.

Увечері за столом пан Мередіт, як завжди, витав у хмарах, аж раптом вимовлене ім’я привернуло його увагу й пробудило до дійсності. Фейт розповідала Уні про свою зустріч із Розмарі Вест.

— Вона дуже добра й хороша, — мовила Фейт. — Так само, як пані Блайт, але зовсім інакша. Мені хотілося обійняти її. І вона пригорнула мене — дуже лагідно й затишно. А ще назвала мене «мила». Мене аж трепет охопив! Я відчувала, що можу розповісти їй усе.

— Отже, тобі, Фейт, сподобалася панна Вест? — доволі дивним тоном запитав пан Мередіт.

— Я люблю її! — вигукнула Фейт.

— О! — відказав пан Мередіт. — О!

Одного ясного, хрумкого зимового вечора пан Мередіт задумливо брів через Долину Райдуг. Пагорби мерехтіли холодним відблиском місячносяйного снігу. Кожна найменша ялинонька в цім довгім видолинку виводила фантастичних пісень під акомпанемент арфи вітру й морозу. Діти панотця й діти лікаря весело з’їжджали на санчатах зі східного боку пагорба, стрімко пролітаючи дзеркальною гладінню закрижанілого ставка. Їм було дуже весело разом; їхні голоси та сміх відлунювали в долині, умовкаючи неземними кадансами в гущавині дерев. Праворуч, із-між кленового віття, виднів інглсайдський вогник, щирий, привітний і дружній маяк, що свідчив про дім, де завжди є любов, турбота й добре слово для рідні, за кров’ю чи то за духом. Пан Мередіт любив час від часу провести вечір у суперечках із лікарем Блайтом побіля каміна, у якому горів хмиз і над яким незмінно чатували славетні порцелянові песики — справдешні охоронці домашнього вогнища — та нині шлях його вів не туди. Пан Мередіт ішов до Розмарі Вест, щоб зізнатися їй у своїм почутті, яке поволі розквітало в його серці від найпершої розмови з нею біля потічка й перетворилося на пишну квітку того вечора, коли Фейт палко повідала про свій захват від зустрічі з панною Вест.

Він збагнув, що полюбив Розмарі. Не так, як Сесілію — о ні, те почуття було зовсім інакше. Він думав, що те кохання, сповнене мрій та романтики, ніколи не повториться — та Розмарі була вродлива, добра й мила… дуже мила. Годі й шукати кращої супутниці життя. Із нею він почувався таким щасливим, яким уже ніколи не сподівався бути. Вона стане пречудовою господинею в його домі та дбайливою матір’ю його дітям.

Упродовж років свого вдівства пан Мередіт незрідка чув натяки на те, що йому слід одружитися знову — як від членів пресвітерію, так і від парафіян, щиро стурбованих його долею, а чи й цілком корисливих. Утім, ці натяки не справляли на нього враження. Друзі й знайомі вважали, що він їх навіть не усвідомлював. Насправді ж вони гостро відгукувалися йому в душі. У миті, коли його розважливий глузд прокидався до дійсності, пан Мередіт розумів, що йому таки слід одружитися. Але позаяк розважливість не була його прикметною рисою, він зовсім не міг рішуче й холоднокровно обрати «годящу» жінку, немов служницю чи ділового партнера. Йому гидке було саме слово «годяща», яке так нестерпно нагадувало про Джеймса Перрі. «Годящу жінку годящого віку» — то був геть не тонкий натяк цього єлейного брата во Христі. На мить пана Мередіта охопило неймовірне бажання втекти геть і освідчитися наймолодшій, щонайбільш «негодящій» жінці, яку він лише зустріне.

Пані Еліот була його добрим другом і завжди подобалася йому. Та коли й вона відверто заявила, що він мусить знайти собі іншу жінку, пан Мередіт відчув, мовби вона здерла запону з-над сокровенних закутків його душевного життя, і відтоді почав уникати її товариства. Він знав, що серед його пастви були жінки «годящого віку», згодні вийти за нього заміж. Попри одвічну замрію, цей факт сягнув його свідомості ще від найперших днів служіння в Глені Святої Марії. То були благодушні, заможні, прісні й нудні добродійки — одна чи дві зовсім негарні, інші миліші на вроду — та Джонові Мередіту радше спало б на думку повіситися, ніж пошлюбити котрусь із них. Він мав певні ідеали й ніяка вдавана необхідність не змусила б його зректися їх. Він не міг просити жодну жінку зайняти місце Сесілії, якби не здатен був запропонувати їй бодай крихти тієї любові й шани, яку відчував до своєї юної нареченої. Проте він майже не спілкувався з людьми, то де йому було знайти таку жінку?