Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Я думаю — коли маю право сказати таке, — що пан Мередіт надто сором’язливий для залицянь, — урочисто промовила Сьюзен.

— О ні, він не сором’язливий, повірте мені, — відказала панна Корнелія. — Замріяний — так, але не сором’язливий. Та попри всю свою замрію й неуважність, про себе, як типовий чоловік, він дуже високої думки. Тож коли раптом прокинеться — духу йому не забракне покликати жінку під вінець. Ні, біда в тім, що він обманює себе, вважаючи, ніби серце його поховане разом із пані Мередіт — а воно ж б’ється у нього в грудях, як і в усякого іншого. Можливо, він захопився Розмарі Вест, а можливо, і ні. Вона вправна господиня й мила дівчина, і стане доброю матір’ю тим чотирьом занедбаним бідолашкам. До того ж, — визнала панна Корнелія, поступаючись, — моя рідна бабця теж була англіканкою.

Мері Ванс, виконавши доручення панни Корнелії в пасторськім домі, тюпала через Долину Райдуг в Інглсайд, де їй було дозволено провести суботній вечір у гостях у Нен і Ді Блайт. Того дня дівчата збирали живицю в ліску разом із Уною й Фейт, отож тепер усі сиділи на поваленій сосні понад струмком і, ніде правди діти, хвацько жували й плямкали. Інглсайдським двійнятам забороняли жувати соснову жуйку всюди, окрім Долини Райдуг, проте Фейт і Уна, не обмежені настановами етикету, радо жували її, де хотіли — удома й поміж людей, на превелике обурення всього Глена. Якось Фейт жувала навіть у церкві, та Джеррі, якому така поведінка здалася неприпустимою, за правом старшого брата висварив її так, що вона більше не дозволяла собі зухвальства під час служби Божої.

— Я була така голодна, аж мусила бодай щось пожувати, — боронилася Фейт. — Джеррі, ти ж знаєш, як ми снідали. Я не могла їсти підгорілу кашу, і в животі у мене було так порожньо й дивно. Жуйка мені помогла — і я жувала тихенько, не плямкала й навіть не луснула жодної бульки!

— І все одно жувати в церкві — гріх, — правив своєї Джеррі. — Гляди, щоб я більше такого не бачив.

— Ти сам жував на молитовнім зібранні минулого тижня! — обурено скрикнула Фейт.

— То інше, — зверхньо відказав Джеррі. — Молитовні зібрання не відбуваються по неділях. І я сидів далеко позаду, там було темно й мене ніхто не бачив. А ти — на очах в усієї пастви! І я витяг жуйку з рота, коли співали останній гімн, і приліпив на спинку передньої лави. Потім пішов і забув про неї. Вернувся назавтра, але її вже не було. Мабуть, Род Воррен поцупив. Добра була жуйка.

Мері Ванс прийшла в Долину Райдуг, високо задерши підборіддя. На ній була нова оксамитова синя шапочка, синє пальтечко й біляча муфта. Мері страшенно пишалася новим одягом і була вельми задоволена собою. Коси її були вкладені у вигадливу зачіску, щоки посправнішали й зарум’яніли, білі очі сяяли. Вона вже зовсім не нагадувала ту занедбану приблуду, яку Мередіти знайшли в стодолі пана Тейлора. Уна щосили намагалася притлумити заздрість. Мері сиділа в новій оксамитовій шапочці, та їм із Фейт доведеться всю зиму носити хіба сірі пошарпані капелюшки. Ніхто не купив їм нових, а просити батька дівчата страшилися — ану ж як йому забракне грошей і він картатиметься? Якось Мері сказала їм, що в пасторів завжди обмаль грошей і вони «ледь животіють». Відтоді Уна й Фейт воліли ходити в дранті, ніж попросити батька справити їм нову одежину. Вони не переймалися власним убогим виглядом — але тяжко було дивитися, як Мері Ванс пнеться з гордощів, убрана, мов нова копійка. Останньою краплею виявилася біляча муфта. Ані Фейт, ані Уна ніколи не мали муфти й уважали себе щасливими, коли рукавиці їхні були бодай не діряві. Тітка Марта недобачала й не могла добре поцерувати, а Уна, хай як намагалася, робила це грубо й невправно. Тим-то дівчата нерадо зустріли Мері, яка, проте, не зважала чи й не помічала цього, бо ж не вирізнялася надмірною чуйністю. Легко перескочивши через повалену сосну, вона й собі всілася поруч із Мередітами, поклавши муфту на одну з гілок. Уна вздріла червону єдвабну підкладку та китички. Глянувши на власні посинілі й розтріскані від морозу рученята, вона замислилася, чи колись — хоч коли-небудь — зможе погріти їх у такій муфті.

— Дайте жуйки, — дружньо мовила Мері. Нен, Ді та Фейт витягли з кишень по золотавому кавальчику й простягли їй. Уна не ворухнулася. У кишені її тісного, зношеного пальтечка лежали чотири великі, прегарні шматки золотої живиці, але вона не хотіла давати їх Мері — жоднісінького! Хай сама собі збирає! Годі чекати всіх милостей світу лише за те, що маєш білячу муфту!