Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— То що тобі, досить? — процідив Волтер крізь стиснуті зуби, і Ден понуро визнав, що так.

— Моя мати не пише брехні?

— Ні.

— Фейт Мередіт не свинюшниця?

— Ні.

— І не півнючка?

— Ні.

— Я не боягуз?

— Ні.

«А ти брехун?» — хотів був запитати Волтер, але йому завадив жаль і він не став принижувати Дена ще більше. До того ж, вигляд крові був жахливий.

— То йди собі, — презирливо кинув він.

Хлопці, що сиділи рядком на паркані, заплескали в долоні, проте дівчата плакали. Їм було страшно. Вони й раніше споглядали школярські бійки, та жоден із учнів не був схожий на Волтера під час сутички з Деном Різом. Волтер вселяв у них жах. Вони боялися, що він уб’є Дена, і тепер істерично схлипували — усі, крім Фейт, що стояла пряма, напружена, з розчервонілими щоками.

Волтер не хотів чути ніяких похвал. Він перескочив паркан і кинувся схилом пагорба вниз у Долину Райдуг. Він не відчував переможної радості — у душі його було хіба спокійне усвідомлення виконаного обов’язку й відомщеної честі… та ще його трохи нудило на згадку про закривавлений ніс Дена Різа. То було так бридко — а Волтер не зносив нічого бридкого. До того ж, він збагнув, що й сам потовчений. Губа була роздерта й підпухла, око боліло. У Долині Райдуг Волтер зустрів пана Мередіта, який вертався додому з пообідньої гостини в сестер Вест. Панотець серйозно глянув на нього.

— Волтере, ти, певне, бився?

— Так, пане Мередіт, — мовив хлопець, очікуючи догани.

— Чому?

— Ден Різ сказав, що моя мати пише брехні, і назвав Фейт свинюшницею, — просто відповів Волтер.

— О-о! Тоді ти гідно вчинив, Волтере.

— Пане Мередіт, ви думаєте, що битися — це правильно? — поцікавився Волтер.

— Не завжди… і не часто… але іноді це потрібно, — мовив Джон Мередіт. — Наприклад, коли ображають жінок — як у твоєму випадку. Моє гасло, Волтере: не бийся, доки не певен, що мусиш, а тоді віддай бійці всі сили. Попри різноманітні відзнаки на твоєму обличчі та одязі, я здогадуюся, що ти переміг.

— Так, я змусив його забрати всі свої слова назад.

— Добре… дуже добре. Волтере, я й не знав, що ти такий боєць.

— Я ще ніколи досі не бився… і не хотів битися до останньої миті, — мовив Волтер, бажаючи зняти з душі тягар, — та потім, коли бійка вже почалася… мені це сподобалося.

В очах превелебного Джона блиснув молодечий вогник.

— А спершу… ти… трохи боявся?

— Я дуже боявся, — відповів чесний Волтер, — але, пане Мередіт, більше я не боятимуся. Це гірше, аніж те, чого боїшся. Завтра я попрошу тата відвезти мене в Лобридж, щоб вирвати хворий зуб.

— Теж правильно. «Сильніш терзає болю страх, ніж біль». Знаєш, Волтере, хто написав ці слова? Шекспір [26] Пан Мередіт хибно приписує Шекспіру цитату з поеми англійського автора Філіпа Сідні «Аркадія». . Не було у світі людського переживання чи почуття, про яке не знав би цей дивовижний чоловік. Удома скажеш матері, що я пишаюся тобою.

Волтер не сказав їй цього, та розповів про все інше, і вона поспівчувала йому, і зраділа, що він вступився за Фейт, і змастила цілющою маззю всі його рани, і натерла розпечені скроні одеколоном.

— Невже всі мами такі хороші, як ви? — мовив Волтер, пригортаючись до неї. — Ви варті того, щоб захищати вас.

У вітальні Енн застала Сьюзен та панну Корнелію, які залюбки вислухали всю історію. Особливо вдоволена була Сьюзен.

— Я рада, що він так славно побився, пані Блайт, дорогенька. Можливо, тепер він викине з голови свою поетичну бридню. А того гаспида Дена Різа я завжди не зносила. Пані Еліот, чом ви не сядете біля каміна? Ці листопадові вечори страшенно вогкі.

— Дякую, Сьюзен, мені не холодно. Я була ще в пасторськім домі й там добряче зігрілася, хоч і мусила піти на кухню, бо ж вогню більше ніде не було. Ох, яка то кухня — достеменне руйновище, повірте мені. Пана Мередіта не було вдома. Не знаю, куди він пішов, але так собі думаю, що до панянок Вест. Енн, рибонько, цієї осені він часто буває в них, і вже подейкують, що він упадає за Розмарі.

— Він мав би дуже милу жінку, якби побрався з Розмарі, — мовила Енн, підкидаючи хмизу у вогонь. — Вона одна з найчарівніших дівчат, яких я зустрічала, і, поза всяким сумнівом, належить до племені тих, хто знає Йосипа.

— Та-а-ак… але вона англіканка, — засумнівалася панна Корнелія. — Авжеж, ліпше так, ніж якби вона була методисткою, та я гадаю, пан Мередіт міг би знайти собі добру жінку і у своїй власній парафії. Але хтозна, може, у нього й немає ніяких намірів. Щойно місяць тому я зустріла його, та й кажу: «Пане Мередіт, вам слід одружитися знову». А він глянув на мене так, наче я бовкнула щось непристойне. «Пані Еліот, моя дружина в могилі», — відповів отим своїм тихим святенницьким тоном. «Певна річ, — сказала я, — інакше я не радила б вам узяти собі іншу жінку». А він подивився на мене з іще більшим жахом. Не знаю я, чи справді він упадає за Розмарі. Варто лиш нежонатому пастору двічі зайти в дім незаміжньої жінки, як у плітках їх уже й починають женити.