Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

Будинок — сірий, старомодний, густо повитий виноградною лозою, крізь яку пустотливо мерехтіло світло у вікнах — стояв фасадом у бік Глена, гавані, що сріблилася в місячнім сяйві, дюн та океану з його одвічним тужливим плачем. Пан Мередіт і Розмарі пройшли крізь сад, мовби завжди просякнутий ароматом троянд, навіть годі, коли вони не квітнули. Попід хвірткою грайливо купчилися лілеї, уздовж стежини, що вела до ганку, росли айстри, а на гребені пагорба поза домом сплелися гілками ялини, витворюючи досконале мереживо.

— Біля вашого порогу, — цілий світ, — мовив пан Мередіт, вдихаючи на повні груди. — Який обшир… який вид! Глен іноді душить мене — а тут, угорі, ви можете дихати!

— Сьогодні немає вітру, — засміялася Розмарі. — Інакше вам забило б дух. Куди не віяв би тутешній вітер, він завжди дме в наш бік. Не гавані, а цьому пагорбу слід було дати ім’я Чотирьох Вітрів.

— Я люблю вітер, — сказав пан Мередіт. — Безвітряні дні видаються мені неживими. Вітер пробуджує мене, — він ніяково всміхнувся. — Без нього я мовби ціпенію. Ви чули про мою славу, панно Вест. Якщо я не впізнаю вас наступного разу, не вважайте це нечемністю. Пригадайте, що це — звичайна замрія, простіть мені… і зверніться до мене.

У вітальні вони застали панну Еллен. Вона поклала окуляри на книжку, яку читала, і глянула на сестру та її супутника з подивом і невловною дрібкою іншого почуття. Утім, панна Еллен дружньо потисла руку панові Мередіту, а він сів на стілець і говорив із нею, доки Розмарі шукала обіцяну книжку.

Еллен Вест була на десять років старша за Розмарі й відрізнялася від неї так, аж не вірилося, що вони рідні сестри. Смаглява, темнокоса й тілиста, вона мала густі чорні брови та ясні сіро-блакитні очі, колір яких нагадував води затоки, збуреної холодним північним вітром. З лиця панна Еллен здавалася суворою й неприступною, та насправді була весела, мала дзвінкий сердечний сміх і приємний голос із чоловічими нотками. Якось вона сказала Розмарі, що хотіла би поспілкуватися з новим гленським пресвітеріанським пастором і подивитися, як він діятиме, якщо жінка в суперечці зажене його в глухий кут. Тепер їй випала така нагода, і вона завела жваву бесіду про світову політику. Палка шанувальниця читання, Еллен Вест поглинала тими днями книжку про німецького кайзера, тож поцікавилася думкою пана Мередіта про цього діяча.

— Він небезпечний, — відповів пан Мередіт.

— Ваша правда, — притакнула панна Еллен. — Згадайте мої слова, пане Мередіт, коли цей чоловік розпочне війну. Він прагне цього — прагне, щоб світ запалав.

— Якщо ви вважаєте, панно Вест, що він без жодної причини розв’яже велику війну, я мушу не погодитися з вами, — мовив пан Мередіт. — Війни давно лишилися в минулому.

— Господь із вами, пане Мередіт, — утяла панна Еллен. — Ані чоловіки, ані цілі народи ніколи не припинять виставляти себе бовдурами й вимахувати кулаками. Золота доба настане ще нескоро, і вам це очевидно так само, як мені. А цей кайзер іще накоїть лиха, згадайте мої слова, — панна Еллен виразно тицьнула в книжку довгим указівним пальцем, — накоїть лиха, якщо не спинити його негайно. Ми ще побачимо це, пане Мередіт, ви і я — ми ще побачимо це. Бо хто ж його спинить? Це мала б зробити Англія, але не хоче. То хто ж його спинить? Скажіть мені, пане Мередіт.

Пан Мередіт не міг цього сказати; утім, вони поринули в розмову про німецький мілітаризм, яка тривала ще довго після того, як Розмарі принесла книжку й сіла в крісельце-гойдалку за спиною в сестри, мовчки замислено гладячи бундючного чорного кота. Джон Мередіт, обговорюючи європейську політику з Еллен, частіше поглядав на Розмарі — і Еллен помітила це. Коли сестра провела гостя до дверей і повернулася, Еллен звелася на рівні ноги й метнула в неї обвинувальний погляд.

— Розмарі, цей чоловік упадатиме за тобою.

Від цих слів Розмарі сахнулася, як від удару. Чари приємного вечора геть розвіялися. Проте вона нізащо не хотіла, щоб Еллен здогадалася, як тяжко скривдила її.

— Дурниці, — відказала Розмарі, сміючись, можливо, надто безтурботно. — Тобі за кожним кущем ввижається жених для мене. Таж він розказав мені все про свою дружину — як він кохав її, яку порожнечу лишила вона по собі після смерті…

— Отже, він так залицяється, — відрубала сестра. — Кожен чоловік то, певне, робить на свій копил. Але не забувай своєї обіцянки, Розмарі.

— Я не маю потреби ні забувати, ні пам’ятати про неї, — утомлено мовила Розмарі. — Це ти забуваєш, Еллен, що я стара панна. То лише твої сестринські ілюзії — наче я ще молода, вродлива й небезпечна. Панові Мередіту потрібна лише моя дружба — а може, і дружба не потрібна. Він забуде про нас обох іще доки прийде додому.