Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Якби сердешна Фейт була хоч пристойно вбрана, — скрушно озвалася панна Корнелія, — то вже було б ліпше. Але вона стояла на помості в тій страхітливій сукні…

— Зате сукня була чисто випрана, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен. — Вони охайні діти. Неуважні й розбишакуваті, пані Блайт, дорогенька, — це так… але завжди ретельно миють вуха.

— І як то тільки Фейт сприйняла неділю за понеділок? — укотре забідкалася панна Корнелія. — Вона виросте недбалою й непрактичною, геть як батько, повірте мені. Я так собі думаю, Карл утямив би, що до чого, якби не захворів. Не знаю, що з ним сталося, та, мабуть, він наївся чорниць із методистського цвинтаря. Не дивно, що йому так вадило потому. Якби я була методисткою — принаймні намагалась би підтримувати на тім цвинтарі лад.

— Надіюся, Карл їв хіба ягоди із цвинтарної огорожі, — відповіла Сьюзен. — Я певна, жоден пасторський син не їстиме чорниць із могил. Бачте, пані Блайт, дорогенька, їсти те, що росте з огорожі — то не такий великий гріх.

— Найгірше — те, що вчора, перш ніж виступити із промовою, Фейт скорчила комусь гримасу, і староста Клоу певен, що, звісно, йому, — вела далі панна Корнелія. — А чи знаєте ви, що сьогодні всі бачили, як вона їздила на свині?

— Я сама бачила, як то було. З нею був Волтер, і я трохи — зовсім трошечки — висварила його за це. Він пояснив небагато, але я зрозуміла, що то, вочевидь, була його ідея.

— Е, ні, — заперечила Сьюзен. — Волтер любить узяти на себе чужу провину. Та ви незгірше за мене знаєте, пані Блайт, дорогенька, що цьому благословенному хлопчикові ніколи й на думку не спало б їздити на свинях по селі, хай навіть він пише вірші.

— Певно, таке глупство могло зродитися лише в умі Фейт Мередіт, — підхопила панна Корнелія. — Не можу ствердити, буцім шкодую, що свині Еймоса Дрю дістали собі по заслузі… але ж донька пастора!

— І син лікаря! — мовила Енн, пародіюючи тон панни Корнелії, і засміялася. — Мила панно Корнеліє, вони лише діти. І ви добре знаєте, що вони ще ніколи не втнули нічого лихого. Вони поспішні й нестримні — такі, якою я сама була колись — але виростуть мудрі й розважливі, як це відбулося зі мною.

Панна Корнелія й собі засміялася.

— Часом у ваших очах я бачу, Енн, рибонько, що ваша розважливість просто вбрана на вас, ніби плаття, а насправді ви дуже хочете знову віддатися молодечим безумствам. Що ж, ви мене підбадьорили. Чомусь так завжди стається, коли ми з вами поговоримо хвильку. І геть навпаки, варто мені зайти до Барбари Семсон. Після розмови з нею мені здається, що все погано й так буде завжди. Та, певна річ, мало доброго в тім, щоб усе життя жити з таким чоловіком як Джо Семсон.

— Дивно, що Барбара віддалася за нього, коли так женихами перебирала, — озвалася Сьюзен. — За нею впадало багато хлопців — вона похвалялася, що мала двадцять одного кавалера, ще й пана Петіка на додачу.

— А хто такий пан Петік?

— Ніби як друг її, пані Блайт, дорогенька, але не жених. Серйозних намірів у нього не було. Двадцять один кавалер, а в мене жоднісінького за все життя! Та он як у них вийшло, що солом’яний парубок золоту дівку взяв. А ще подейкують, буцім її чоловік пече смачніші пироги, аніж вона — то Барбара його й змушує, коли гості приходять.

— Ви нагадали, що в мене самої завтра гості — тож мушу піти додому, вчинити тісто на хліб, — мовила панна Корнелія. — Мері сказала, що зробить це залюбки, і я певна, що зробить… та свій власний хліб я пектиму сама, доки топтатиму ряст, повірте мені.

— Як поживає Мері? — запитала Енн.

— Нарікань я не маю, — доволі похмуро буркнула панна Корнелія. — Вона посправнішала, дівчина з неї охайна й чемна… та не виходить у мене збагнути її — така вже проноза. Тисячу літ ходіть околяса — і не дізнаєтеся, що в неї на думці, повірте мені! А щодо праці — я ще такого не бачила. Вона просто кидається на всяку роботу. Нехай та пані Вайлі жорстоко до неї ставилася, але дарма люди кажуть, наче вона змушувала її працювати. Мері — природжена трудівниця. Іноді я міркую, що витреться перше — руки її чи язик? Я сама більше не маю, за що взятися — то вже замалим не дурію. Хай би нарешті закінчувалися канікули: я хоч до справи візьмуся. Мері сказала, що не буде вчитися, та я відповіла, що й чути про це не бажаю — бо ще методисти патякатимуть, буцім дитина не ходить до школи, щоб я могла байдикувати.

В одному з нижніх закутків Долини Райдуг, неподалік від болота, яке обступили берези, гойдаючись у танку, жебонів невтомний потічок, завжди холодний і чистий, ніби кришталь. Про його існування не знав майже ніхто, окрім юних Блайтів та Мередітів, яким чарівна долина звірила всі свої таємниці. Іноді вони пили з нього воду, іноді в їхніх забавах він перетворювався на романтичний старий водограй. Енн і собі знала й любила його, бо він нагадував їй Джерело Дріад у милих Зелених Дахах. Знала про нього й Розмарі Вест: води його забрали із собою спомин про її давнє кохання. Вісімнадцять років тому, сидячи біля нього, вона вислухала несміливе освідчення Мартіна Крофорда в його палкій, щойно розквітлій любові. Розмарі прошепотіла йому власну таємницю — двоє юних закоханих обмінялися поцілунком і проказали перші свої обітниці, узявши за свідка лісовий потічок. Їм більше не довелося постояти коло нього вдвох — невдовзі Мартін пішов у своє фатальне плавання — та для Розмарі й дотепер ця дорога серцю місцина лишилася освяченою митями юності й щастя. Тепер, минаючи Долину Райдуг, вона часто заходила на потаємну зустріч із давньою мрією, згадувати яку було вже не боляче — тільки солодко.