Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

Пан Мередіт був приголомшений її вродою, а вона — його присутністю. Вона не сподівалася зустріти когось біля цього віддаленого потічка — а надто нового мовчазного самітника-пастора. Розмарі ледь не впустила важкий стос книжок, який несла додому із гленської бібліотеки, і, щоб не виявити раптового збентеження, вдалася до невеличкої хитрості, як то незрідка роблять навіть правдиві й наївні жінки.

— Я… я прийшла попити, — здушено вимовила вона у відповідь на серйозне привітання пана Мередіта: «Добривечір, панно Вест». Розмарі відчувала, що поводиться непростимо безтямно, і хотіла добряче струснути себе. Утім, Джон Мередіт не був марнославний і розумів, що так само її спантеличила б і несподівана зустріч із підтоптаним старостою Авраамом Клоу. Її зніяковіння додало йому впевненості й він забув про свою соромливість — хоч і найсоромливіші з чоловіків у місячнім сяйві можуть коли-не-коли стати справжніми відчайдухами.

— Дозвольте зробити вам чашку, — усміхнувся пан Мередіт. Побіля струмка, між коріння старого клена, була захована чашка — блакитна, тріснута, із відбитою ручкою. Там її залишили діти, але панотець, не відаючи цього, підступив до берези й віддер довгасту смужку білої кори, хвацько перетворив її на трикутну чашку, яку наповнив джерельною водою й простягнув Розмарі. Вона взяла її й випила, караючи себе за брехню, бо ж її геть не мучила спрага, а випити величеньку чашку води, коли не хочеться — то свого роду тяжка покута. Проте цим нестерпним ковткам судилося стати найдорожчим спогадом для Розмарі Вест. Невдовзі вона пересвідчилася, що то був один зі священних ритуалів її життя. Цій думці посприяв пан Мередіт, який взяв у неї порожню чашку, наповнив знову й собі випив. Вуста його торкнулися березової кори саме там, де допіру її торкнулись вуста Розмарі. Вона сама розуміла, що це сталося випадково, проте надала цьому факту незвичної, сакральної ваги. Вони причастилися із однієї чашки. У пам’яті Розмарі мимоволі зринули слова її старої тітоньки про те, що двоє людей, попивши з однієї посудини, стають нерозривно пов’язані між собою — на радість чи на біду.

Джон Мередіт зніяковіло покрутив березову чашку в руках, не знаючи, як йому бути. Логічним здавалося викинути її, але чомусь він противився цій думці. Розмарі простягнула руку.

— Дайте її мені, — попросила вона. — Ви так вправно зробили її. Давно я вже не бачила березових чашок. А колись їх часто робив мій менший брат… доки ще був живий.

— Я навчився робити їх іще в дитинстві — одного літа, коли ходив у похід. Мене навчив старий мисливець, — відповів на те пан Мередіт. — Дозвольте піднести ваші книжки, панно Вест.

Зніяковівши ще дужче, Розмарі відказала, що їй то зовсім не важко, проте панотець забрав у неї книжки доволі владним жестом і вони рушили стежкою вдвох. Уперше Розмарі покинула таємний потічок у Долині Райдуг, не згадавши Мартіна Крофорда. Зустріч із минулим не відбулася.

Стежина, оминаючи болото, вела до високого пагорба, де й стояв дім сестер Вест. Згори, між чагарів, Розмарі та Джон Мередіт бачили, як тонуть у місячнім сяйві долішні зелені пасовища. Та стежка була тіниста й вузька. Обабіч неї громадилися дерева, геть не такі привітні до людей надвечір, як у променях денного сонця. У сутінках вони уникають нашого товариства. Вони шепочуться й снують гнівні змови — а коли простягають нам руку, дотик її лякає своєю ворожістю. Люди, крокуючи в темряві між дерев, інстинктивно тримаються ближче одне до одного, духовно й фізично об’єднуючись у союз проти незвіданих сил, що оточують їх. Ідучи поряд з Розмарі, Джон Мередіт коли-не-коли відчував доторк її сукні; а ще доволі молодому чоловікові — навіть замріяному й неуважному панотцю, упевненому, що в його житті більше немає місця романтиці — важко встояти проти чарів нічної прогулянки із вродливою супутницею.

Ніколи не можна вважати своє життя скінченим. Доля зазвичай перегортає сторінку й починає новий розділ нашої життєвої повісті тоді, коли ми вважаємо свою історію завершеною. Ці двоє гадали, що їхні серця лишилися навіки поховані в минулому — та надвечірня прогулянка здалася їм дуже приємною. Розмарі думала, що новий гленський пастор геть не такий сором’язливий і мовчазний, яким уявляють його односельці. Йому було зовсім не важко говорити багато й вільно. Як здивувалося б гленське жіноцтво, почувши його в ту мить! Але ж місцеві кумасі обговорювали хіба плітки та ціни на яйця, а Джона Мередіта не цікавило ні одне, ані інше; натомість із Розмарі вони бесідували про музику, літературу й події у світі. Він розповів їй дещо зі свого минулого й вона виявилася уважною співрозмовницею, здатною поділитися слушними міркуваннями. У Розмарі була книжка, якої пан Мередіт іще не читав, хоча мав такий намір — тож, коли вона запропонувала позичити йому цю книжку, він радо погодився і, провівши її додому, зайшов до вітальні сестер Вест.