Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

Потічок надійно заховався від сторонніх очей. Можна було пройти за десять кроків від нього й не здогадатися, що він тут. Два покоління змінилося, відколи поперек нього впала стара сосна. Від дерева нічого не лишилося — хіба струхлявілий стовбур, густо порослий папороттю, що утворювала над водою зелений балдахін довкруж мереживної дерев’яної заслінки. Поруч ріс клен із химерно вигнутим стовбуром, що спершу зміївся по землі й аж потім виганявся вгору, утворюючи тим самим незвичайну лавку, а вересень укрив долину шаллю з димчасто-блакитних айстр.

Якось надвечір, вертаючись коротшим путівцем додому після візиту в Гарбор-Гед, Джон Мередіт зайшов у Долину Райдуг випити води з маленького потічка, що кілька днів тому показав йому Волтер Блайт під час довгої пообідньої розмови на лавці із кленового стовбура. Попри свою відлюдькуватість і соромливість, Джон Мередіт мав хлоп’яцьке серце. Замолоду його вважали товариським, хоча ніхто із жителів Глена Святої Марії не повірив би в це. Вони з Волтером одразу прихилилися один до одного, тож розмова їхня вдалася довірлива й дуже глибока. Пан Мередіт подолав шлях до тих віддалених закутків душі хлопця, яких не сягала навіть Ді. Відтоді вони стали друзями й Волтер знав, що більше ніколи не боятиметься свого панотця.

— Я ніколи не думав, що з пастором можна так подружитися, — сказав він невдовзі матері.

Джон Мередіт попив із вузької блідої долоні, сталевий потиск якої дивував усіх його нових знайомих, і сів на кленовий стовбур. Додому він не квапився: видолинок був дуже гарний, і сам пан Мередіт утомився після низки нудних розмов із добрими, та геть немудрими парафіянами. Сходив місяць. Довкола пана Мередіта юрмилися вітри, над ним, мов вартові, стояли зорі, проте віддалік, із горішнього краю Долини Райдуг, долинали веселі дитячі голоси та сміх.

Неземна краса посріблених місячним сяйвом квітів, мерехтіння й тихий неспішний плюскіт води в потічку, зграбний танець витончених папоротей — усе витворювало білий чар довкруж Джона Мередіта. Він забув про дрібні пасторські негаразди й духовні труднощі; час повернувся назад — він знову був юним студентом богословської академії, а духмяні червневі троянди багряніли королівським вінцем на шляхетній чорнявій голівці його Сесілії. Так він сидів і мріяв, мов безтурботний хлопчак. У цю сприятливу мить з бічної стежки надійшла Розмарі Вест і постала перед ним у магічному колі цього небезпечного місця. Джон Мередіт підвівся їй назустріч — і вперше в житті побачив її насправді.

За кілька місяців у Глені пан Мередіт лише двічі зустрів її в церкві й потиснув їй руку — замріяно й неуважно, як будь-кому, хто перепиняв його на шляху поміж лав. Їм ані разу не випало поговорити, бо ж сестри Вест належали до англіканської церкви, що містилася в Лобриджі, і причин для візиту до них у превелебного Джона Мередіта не було. Досі він не знав би, що відповісти, якби хтось попросив його змалювати зовнішність Розмарі Вест — але йому судилося назавжди запам’ятати її такою, якою вона явилася йому в ласкавому сяйві осіннього місяця на березі потічка.

Вона була зовсім не схожа на Сесілію, яку він завжди вважав своїм ідеалом жіночої вроди. Його дружина була весела, чорнява й мініатюрна, Розмарі ж — висока, замислена, світлокоса; проте Джон Мередіт подумав, що досі не зустрічав такої вродливої жінки.

Вона була без капелюха; її гладенькі коси — золотаві, як меляса, за висловом малої Ді Блайт — лежали на голові, мов корона. Розмарі мала великі сині очі, завжди спокійні та привітні, високе біле чоло й гарні чіткі риси обличчя. Жителі Глена Святої Марії вважали її «милою жінкою»: вона була така лагідна, що навіть за статечні, вишукані манери її не називали пихатою, як це неодмінно сталося б із будь-ким іншим. Життя навчило Розмарі відвазі, терпляче зносити незгоди, любити й прощати.

Колись вона проводжала поглядом корабель, на якому її коханий линув із гавані Чотирьох Вітрів услід за призахідним сонцем — та хай як довго виглядала його, той корабель уже не повернувся назад. Дівоцтво її минуло з роками тужливого сподівання, проте й у зрілому віці вона мала ще дивовижно юний вигляд. Можливо, так сталося тому, що вона довіку зберегла те здивовано-радісне ставлення до життя, яке більшість із нас покидає в дитинстві, — ставлення, що не тільки робило саму Розмарі молодшою за свої літа, а й в усіх, хто розмовляв із нею, пробуджувало приємний спомин про власну юність.