Ґустав Майрінк - Ґолем

— О, то паньство знаюся, виджу, — озвався нечесаний жахливою говіркою чеського віденця, ще й глузливо мені вклонився. — Дозвольте відрекомендуватися, Восатка моє ім’я, Чорний Восатка. Підпал… — пихато додав він на октаву нижче.

Зачесаний сплюнув крізь зуби, якусь мить міряв мене презирливим поглядом, тоді тицьнув себе в груди й коротко буркнув:

— Розбій.

Я мовчав.

— Но, а Ви, пане графе, за шо тута? — запитав віденець після хвилі мовчання.

Поміркувавши, я спокійно відказав:

— Убивство з пограбуванням.

Обидва, спантеличені, стрепенулися, насмішкуватий вираз змінився міною безмежної поваги, і майже в один голос вигукнули:

— Решпект! Решпект!

Побачивши, що мені до них байдуже, молодики відсунулися у куток і там собі шепотілися. Лише раз зачесаний підвівся, підійшов до мене, помацав мої м’язи передпліччя, а тоді, похитавши головою, повернувся до товариша.

— Ви теж тут за підозрою в убивстві Цотмана? — запитав я Лойзу так, щоб ніхто не помітив.

Той кивнув.

— Уже давно.

Збігло ще кілька годин.

Я заплющив очі, прикинувся, ніби сплю.

— Пане Пернат! Пане Пернат! — почув я раптом шепіт Лойзи.

— Що? — удав я пробудження.

— Пане Пернат! Прошу вибачення… прошу… прошу, чи не знаєте, що зараз робить Розіна?.. Вона вдома? — затинаючись, допитувався бідолашний хлопець.

Мені жаль було дивитися, як він запаленими очима прикипів до моїх уст, готовий ловити кожне слово, і судомно стискав від хвилювання руки.

— Їй добре ведеться. Вона… вона працює кельнеркою… у Старому Заїзді , — збрехав я.

Я бачив, як полегшено зітхнув парубійко.

Двоє в’язнів увійшли, несучи на таці бляшані миски з гарячим ковбасним відваром, три з них залишили в камері. Потім, за кілька годин, знову забряжчав засув, і наглядач повів мене до слідчого.

Мені аж коліна трусилися від невідомості, доки ми йшли то вгору, то вниз сходами.

— Як гадаєте, мене ще нині відпустять? — несміливо запитав я наглядача.

Той стримано, співчутливо усміхнувся

— Гм… Ще нині? Гм… Господи… можливо всяке…

Мені похололо на душі.

Знову я опинився перед порцеляновою табличкою:

КАРЛ БАРОН ФОН ЛЯЙЗЕТРЕТЕР

Слідчий

Знову кімната з голими стінами і двома конторками з височенними стосами паперів.

Високий, губатий, літній чоловік з сивою, розділеною на проділ бородою, чорному сурдуті, скрипучих чоботях.

— Ви пан Пернат?

— Саме так.

— Різьбяр камей?

— Саме так.

— Камера № 70?

— Саме так.

— Підозрюваний у вбивстві Цотмана?

— Перепрошую, пане слідчий…

— Підозрюваний у вбивстві Цотмана?

— Ймовірно. Принаймні я так здогадуюся. Але…

— Визнаєте?

— Що я маю визнати, пане слідчий? Я ж не винний!

— Визнаєте?

— Ні.

— Тоді я залишаю Вас під слідством. Відведіть його до камери!..

— Прошу Вас, вислухайте мене, пане слідчий! Я неодмінно мушу потрапити додому ще сьогодні. Маю справи великої ваги…

За іншою конторкою хтось захихотів.

Барон усміхнувся.

— Відведіть підозрюваного!

Минали дні за днями, тижні за тижнями, а я усе ще сидів у цюпі.

Щодня о дванадцятій годині нам дозволяли виходити на прогулянку, сорок хвилин ходити колом разом з іншими підозрюваними та засудженими мокрим подвір’ям в’язниці.

Розмовляти між собою заборонялося.

Посеред плацу височіло голе, усохле дерево з врослим у кору скляним, овальним образом Богородиці.

Попід стінами внутрішнього дворика ниділи мізерні кущики з майже чорними від осілої сажі листочками.

Зусібіч — заґратовані вікна камер, з яких іноді визирали сірі обличчя з безкровними устами.

Згодом усі поверталися до звичних казематів, до хліба, води й ковбасного відвару, у неділю розщедрювалися на скислу чечевицю.

Потім ще лише раз мене водили на допит.

Цікавилися, чи маю свідків, які, ймовірно, могли б бачити, як «пан» Вассертрум дарував мені годинника?

— Так, пан Шемай Гіллель… тобто… ні (я згадав, що він тоді не заходив)… Але пан Харусек… ні, він теж при тому не був…

— Отже, нікого при тому не було?

— Ні, пане слідчий, нікого…

Знову гидке хихотіння з-поза столу і знову наказ:

— Відведіть підозрюваного до камери!

Моя тривога за Ангеліну поступилася місцем тупій апатії. Тривожитися за її долю вже не мало сенсу: або план помсти Вассертрума успішно втілений у життя, або ж Харусек встиг утрутитися — так переконував я себе.

Зате думки про Міріам доводили мене ледь не до божевілля.