Ґустав Майрінк - Ґолем

Я уявляв собі, як вона щомиті чекає на повторення дива, як щоранку вдосвіта вибігає надвір услід за булочником і тремтячими руками обмацує хліб, як, можливо, потерпає від страху за мене…

Бувало, я знагла прокидався серед ночі, ставав на полицю і, вдивляючись у мідне лице годинника на вежі, палко жадав, аби мої думки допали до вух Гіллеля — він мусить допомогти Міріам, звільнити її від мук очікування дива.

А тоді знову падав на своє солом’яне ложе, затамовував подих, доки груди ледь не розривалися, насилаючи на неї для розради образ свого двійника.

Якось він навіть постав біля моєї лежанки з літерами на грудях у дзеркальному відображенні: Chabrat Zereh Aur Bocher [6] Орден Братів Світла — середньовічний орден, до членства в якому допускалися і жінки. Брати Світла вивчали каббалу та інші містичні науки на приватних зустрічах. Однак про діяльність ордену відомо дуже мало. . Я поривався заволати від радості, що тепер усе знову буде добре, але він запався крізь землю, перш ніж я встиг відіслати його до Міріам…

І жодної вісточки від моїх друзів!

— Чи листи писати заборонено? — поцікавився я у своїх співкамерників.

Вони не знали.

Вони ніколи листів не одержували, та й не було кому їх писати — так вони мені сказали.

Вартовий пообіцяв довідатися при нагоді.

Мої нігті посіклися від постійного обкусування, волосся скошлатилося — ножиць, гребінця чи щітки тут не було.

Не було й води для умивання.

Майже весь час я боровся з приступами нудоти, бо ковбасний відвар присмачували содою, а не сіллю. Таким був тюремний припис, щоб «запобігти виявам поклику плоті»…

Час минав у сірій, страхітливій монотонності.

Обертався по колу, мов катівське колесо.

Бували моменти, про які кожний з нас знав, коли раптом хтось зривався на ноги, годинами метався камерою, мов дикий звір у клітці, щоб потім знеможено знову впасти на лежак і знову тупо чекати… чекати… чекати…

Надвечір на стіни зграями, ніби мурахи, виповзали блощиці, і я здивовано запитував себе, чому це здоровань при шаблі і в кальсонах так прискіпливо допитувався, чи не маю я паразитів. Може, в земельному суді побоювалися схрещення з чужою породою блощиць?

Щосереди зранку до камери зазвичай запихалася свиняча голова в м’якому фетровому капелюсі з широкими крисами й широких штанах-балахонах — тюремний лікар доктор Розенблят приходив пересвідчитися, що всі аж порскають здоров’ям. Якщо ж бували скарги — байдуже на що, — доктор прописував цинкову мазь для натирання грудей.

Якось до нас навідався голова суду, високий, поставний, напахчений парфумами «великосвітський» хлюст, на обличчі якого можна було відчитати всі його грішки. Теж хотів подивитися, чи все тут гаразд, чи «знова хто не повісивси», як висловився отой прилизаний.

Я приступив до нього зі своїм проханням, та він рвучко відскочив за спину вартового й наставив на мене револьвера.

— Шо він хоче? — зарепетував на мене.

Я ввічливо поцікавився, чи є для мене листи. Замість відповіді дістав стусана в груди від доктора Розенблята, який відразу й дременув геть. Пан голова суду теж позадкував з камери, а тоді глузливо кинув крізь віконце у дверях, хай би я, мовляв, швидше зізнавався в убивстві, бо інакше ніколи не бачити мені листів.

Я вже давно призвичаївся до спертого повітря і задухи. Я постійно мерз. Навіть коли світило сонце.

За той час вже кілька разів змінилися два мої співкамерники, але я на те не зважав. Цього тижня зі мною сиділи кишеньковий злодій і грабіжник, іншим разом привели фальшивомонетника чи якогось шахрая.

Пережите вчора, на нині вже забувалося.

Гнітюча тривога за Міріам робила мене байдужим до всіх зовнішніх подразників.

Лише одна подія справила на мене глибоке враження й переслідувала спотвореним образом навіть уві сні.

Я стояв на полиці під вікном, дивлячись на зоряне небо, як раптом відчув, ніби щось гостре коле мене в стегно. Глянувши, побачив терпуг, який, продерши кишеню, впав за підкладку. Мабуть, давно вже там лежав, інакше вартовий неодмінно б його помітив.

Я витягнув інструмент і недбало кинув його на солому.

А коли зліз з полиці, терпуг зник. Я ані секунди не сумнівався, що тільки Лойза міг його забрати.

За кілька днів його перевели до іншої камери, поверхом нижче. Не годилося, аби два підозрювані в одному злочині сиділи разом — так сказав мені вартовий.

Від щирого серця бажав я, щоб той терпуг допоміг бідолашному хлопцеві звільнитися.