Ґустав Майрінк - Ґолем

Я роздер комір на собі, здавалося, він мене душить.

Чув, як в’язні один за одним, зі стогонами, простягалися на постелі.

— Невже не можна відчинити вікно? — голосно, розпачливо запитав я у темряву і аж злякався власного голосу.

— Не вільно, — похмуро відповів хтось.

Та все ж я навпомацки посунув уздовж вузької стіни: полиця на висоті грудей… два кухлі на воду… хлібні скоринки…

Я насилу видерся на полицю і, тримаючись за ґрати, припав обличчям до віконних щілин, щоб хоч трохи вдихнути свіжого повітря.

Довго так стояв, доки не почали тремтіти коліна. Одноманітний, чорно-сірий туман слався перед моїми очима.

Холодні прути ґрат запотіли.

Десь невдовзі мала настати північ.

Позад мене чувся храп. Лише один не міг, видно, заснути: він скидався на сіннику й час до часу тихо стогнав.

Невже ніколи не надійде ранок? Ось! Б’є годинник.

Я лічив тремтячими устами:

Раз, два, три! Господи милосердний, ще лише кілька годин, а тоді засвітає. Годинник далі відбивав удари:

Чотири? П’ять? Піт зросив мені чоло. Шість!!! Сім… Була всього лиш одинадцята година…

Лише година минула відтоді, як я вперше почув тут годинника.

Помалу думки мої уляглися.

Вассертрум підклав мені годинника зниклого Цотмана, щоб навести на мене підозру в убивстві. Отже, він сам, певно, убивця, бо як би інакше годинник потрапив йому до рук? Якби він знайшов десь тіло й тільки пограбував його, то неодмінно зголосився б для одержання обіцяних тисячу гульденів винагороди. Але це неможливо, Цотмана й досі розшукують, я сам бачив плакати на кутах вулиць дорогою до в’язниці.

На мене доніс лахмітник — це ясно, мов день.

І з поліцейським радником він заодно, принаймні, що стосувалося Ангеліни. Бо з якого дива він допитував би мене про Савіолі?

З іншого боку, усе свідчило, що Вассертрум не запопав листів Ангеліни.

Я замислився…

Нараз усе постало переді мною з жахливою виразністю, ніби я сам при тому був.

Так, тільки так воно могло бути: Обшукуючи разом зі своїми друзяками-поліцейськими моє помешкання, Вассертрум потайки поцупив залізну касетку, у якій я — він здогадувався — зберігав докази. Лахмітник не міг її відразу відчинити, бо ключ я носив з собою, тож тепер, можливо, виламує замок у своєму кублі.

Охоплений несамовитим розпачем, я потрясав прутами ґрат, уявляючи, як Вассертрум нишпорить у листах Ангеліни…

Якби ж то я мав змогу повідомити Харусекові, аби він вчасно зумів попередити Савіолі!

Якийсь час я судомно хапався за надію, що звістка про мій арешт уже, напевно, облетіла єврейський квартал, і сподівався на Харусека, мов на ангела-хоронителя. Супроти його пекельних хитрощів лахмітник безсилий. «Я стисну йому горлянку саме тієї миті, коли він захоче вбити доктора Савіолі», — сказав якось Харусек.

Та вже наступної миті розпач і невимовний страх знову опосідали мене: А якщо Харусек спізнився?

Тоді Ангеліна занапащена…

Я до крові скусав уста, пороздряпував груди від каяття, що не спалив одразу тих листів… Я заприсягнув самому собі звести зі світу Вассертрума, щойно вийду на волю.

Умру я від власної руки чи на шибениці — яка різниця!

У те, що слідчий повірить моїм словам, коли я правдиво розповім йому історію з годинником і повідомлю про погрози Вассертрума, я не сумнівався ані секунди.

Завтра я знову буду вільний! Принаймні змушу арештувати й Вассертрума за підозрою в убивстві.

Я рахував години й, дивлячись у чорну імлу, молився, аби вони швидше спливали.

Після нескінченної ночі нарешті почало світати: спершу темною плямою, згодом виразніше проступило з туману мідне велетенське обличчя — циферблат старовинного годинника на вежі. Тільки стрілок бракувало — нова мука.

Ось пробамкало п’яту.

Попрокидалися в’язні, позіхаючи, перемовлялися між собою чеською мовою. Один голос видався мені знайомим. Я обернувся, зліз з полиці і… навпроти моєї лежанки побачив віспуватого Лойзу, який зачудовано витріщався на мене.

Інші двоє були молодими нахабами, дивилися на мене погордливо.

— Шахрай? Га? — запитав один стиха свого товариша, штуркнувши його ліктем.

Той пробуркотів щось зневажливе, понишпорив у своєму сіннику, вийняв чорний папірець і поклав його на підлозі. Потім покропив трохи водою з кухля, уклякнув і, дивлячись у нього, як в люстерко, зачесав пальцями чуба на чоло. Опісля з ніжною турботою висушив папірець і знову заховав під лежанку.

— Пан Пернат, пан Пернат, — без угаву бурмотів Лойза, витріщаючись на мене, ніби примару уздрів.