Ґустав Майрінк - Ґолем

На моє запитання, який сьогодні день — сонце припікало, як в розпал літа, чахле дерево на тюремному подвір’ї випустило кілька бруньок, — наглядач спочатку помовчав, а потім пошепки повідомив, що вже п’ятнадцяте травня. Він, власне, не мав права цього робити, бо розмовляти з арештантами суворо заборонено, надто з такими, які ще не склали зізнання, — не варто їм орієнтуватися у часі…

Отож я відсидів у в’язниці повні три місяці, не відаючи, що робиться поза її мурами.

З настанням вечора крізь заґратоване віконце, відчинене через теплінь, пробивалися тихі звуки фортепіано.

То грала донька сторожа, сказав мені один з арештантів…

Дні й ночі я мріяв про Міріам.

Як їй ведеться?

Іноді мене огортала втіха, що, можливо, мої думки долітають до неї, витають довкола її ліжка, доки вона спить, і ніжно торкаються долонею її чола.

А тоді знову, у моменти безпросвітної безнадії, — коли моїх співкамерників одного за одним відводили на допити, а про мене наче забули, — мене душив тупий страх: може, вона вже давно мертва.

Я починав ворожити на долю, висмикуючи з матраца жмут соломинок: жива — нежива, недужа — здорова… Майже щоразу доля випадала несприятлива. Я прагнув проникнути в майбутнє, намагався начебто сторонніми запитаннями перехитрити свою душу, яка ховала від мене його таємницю, — чи настане день, коли я знову стану веселим і знову сміятимуся.

На такі запитання оракул завжди давав ствердну відповідь, і я цілу годину почувався радісним та щасливим.

Як непомітно проростає і розпускається квітка, так крадькома прокидалося у мені незбагненне, глибоке кохання до Міріам. Мені ніяк не вкладалося в голові, як же я, стільки часу проводячи з нею у довгих розмовах, не зумів цього збагнути ще тоді.

У такі моменти тремке бажання, щоб і вона, думаючи про мене, відчувала те саме, майже переростало в цілковиту певність. І, коли з тюремного коридору долинали звуки кроків, я терпнув від ляку, що це, можливо, йдуть відпускати мене на волю, а тоді моя мрія могла б розбитися на друзки в безжалісній дійсності зовнішнього світу.

Мій слух від довгого ув’язнення загострився до краю, я чув навіть найтихіші шерехи.

Щоразу з настанням темряви вловлював вухом у далині стукіт коліс екіпажу й сушив собі голову, хто б це в ньому міг сидіти.

Неймовірним і дивним видавалося, що за мурами тюрми існують люди, яким дозволено робити все, що заманеться: вони можуть вільно ходити, куди душа забажає, але навіть не помічають розкоші свободи.

Невже і я коли-небудь знову тішитимуся щастям блукати вулицями сонячної днини? Я вже не був спроможним таке собі уявити…

День, коли я тримав в обіймах Ангеліну, здавався тепер далеким, ніби в іншому житті. Я згадував про нього з тихим смутком. Такий туск напливає, бува, коли розгортаєш книжку, а там — всохла квітка, якою колись заквітчувалася кохана юних років.

Чи й далі старий Цвак просиджує вечорами разом з Фрізландером та Прокопом у Старому Заїзді , морочить голову сухоребрій Еулалії?

Та ні, надворі ж травень — час, коли він мандрує зі своєю лялькарською скринею провінційними селами й містечками, граючи на зелених моріжках лицаря Синьоборода…

Я сидів у камері сам. Палія Восатку, мого єдиного співкамерника за останні тижні, ще кілька годин тому забрали до слідчого.

На диво, довго тривав цього разу допит.

Раптом забряжчав на дверях залізний засув, досередини ввалився радісний Восатка, пожбурив на лежанку клунок з одягом і поспіхом заходився перевдягатись, з прокльонами скидаючи тюремну робу на підлогу.

— Дідька лисого зуміли вони щось довести! Підпал! Ще чого! — він глузливо відтягнув пальцем нижню повіку ока. — Спіймали облизня на чорному Восатці! Вітер тоді був, сказав я. І вперся на тому, як віл… Хай тепер ловлять того вітру в полі! Но то сервус! Бувай! Ще стрінемося. У Лойзичека! — парубок розпростер руки й пішов вихилясом у танок. — «Лише раз маїє май!» — він припечатав на лоба твердого капелюха з синьою пір'їнкою. — Ага, скажу Вам, пане графе, таке, шо Вас заінтересує… Знаєте — шо? Ваш приятель Лойза втік! Щойно довідався від тотих голодранців-слідаків… Ше минулого місяця… накивав п'ятами, тільки його й бачили… фьють! — клацнув він пальцями, — і нема…

«Ага, згодився терпуг», — подумав я і усміхнувся.

— Скоро й до Вас доля стане прихильною, пане граф, — палій щиро потиснув мені руку. — І Ви на волю вийдете! Як забракне Вам грошей, запитайте в Лойзичека за чорного Восатку. Там мене кожна дівка знає! Отак! А поки бувайте, пане графе! Було приємно з Вами запізнатися!