Ґустав Майрінк - Ґолем

— Гм, гаразд.

Запала довга мовчанка. Радник, здавалося, напружено розмірковував.

Коли він знову глянув на мене, на його пиці вимальовувалося награне болісне співчуття, а тремтячий від здушених сліз голос мимоволі нагадав Харусека.

— Мені Ви могли б сказати, Атанасіусе! Мені, давньому другові Вашого батька… мені, який Вас дитиною на руках носив… — я ледве погамував сміх, бо радник щонайбільше на десять років старший за мене. — То був самозахист, чи не так, Атанасіусе?

З-за стола знову вигулькнуло цапине обличчя.

— Що було самозахистом? — запитав я непорозуміло.

— З… Цотманом! — рявкнув радник мені в обличчя.

Ім’я вразило мене, наче лезо кинджала. Цотман! Цотман! Годинник! Ім’я Цотмана було вигравіюване на вічку годинника.

Я відчув, як уся кров бухнула мені до серця: потворний Вассертрум дав мені годинника, щоб кинути на мене підозру в убивстві.

Поліцейський радник миттєво скинув маску, вишкірив зуби й зажмурив очі.

— То Ви зізнаєтеся в убивстві, Пернате?

— Це помилка! Жахлива помилка! Вислухайте мене, заради Бога! Я можу Вам пояснити, пане поліцейський раднику!.. — вигукнув я.

Якщо зараз Ви розкажете мені все, що стосується пані графині, — швидко урвав він мене, — то — я наголошую! — поліпшите своє становище.

— Я не маю, що казати, окрім того, що вже сказав: графиня невинна…

Радник зціпив зуби й повернувся до цапиної пики:

— Пишіть: Пернат зізнається в убивстві страхового агента Карла Цотмана…

Мене охопила нестямна лють.

— Ви, поліцейська свиня! — заревів я. — Що Ви собі дозволяєте?!

Я роззирнувся у пошуках чогось важкого. Та вже наступної миті мене схопили два жандарми й одягнули на руки кайданки.

Тепер радник набундючився, як півень на гноївці.

— А годинник? — він раптом простягнув руку з пошкодженим годинником. — Нещасний Цотман ще жив, чи Ви вже мертвого грабували?

Я знову став цілком спокійним і твердим голосом продиктував для протоколу:

— Годинника сьогодні вранці мені подарував лахмітник Аарон Вассертрум.

У кімнаті вибухнув несамовитий регіт, і я побачив, як клишонога лапа й повстяний капець врізали під конторкою гопака.

Мене повели вечірніми, освітленими вулицями: руки зв’язані за спиною, позаду — жандарм з оголеним багнетом.

Вуличні хлопчаки, улюлюкаючи, бігли зграйками праворуч і ліворуч від мене, жінки розчиняли вікна й, сиплячи прокльонами, погрожували мені вслід ополониками.

Ще здалеку я побачив велетенську кубічну будівлю суду з написом на фасаді:

Каральне правосуддя — захист усіх порядних громадян.

За велетенськими воротами ми опинилися у сінях, де смерділо кухнею.

Зарослий густою бородою чоловік з шаблею, в однострої — каптані й шапці, босоногий із зав’язаними навколо кісточок довгими кальсонами, підвівся, відставив набік кавовий млинок, якого тримав між колінами, і наказав мені роздягтися.

Потім він повивертав мої кишені, усе вийняв з них і поцікавився, чи не маю я блощиць. Коли я заперечив, він стягнув мені з пальців каблучки й дозволив знову одягнутися.

Мене повели кількома поверхами вище, ми йшли коридорами, де у віконних нішах стояли великі, сірі, замкнені скрині.

Уздовж стін рядами тягнулися залізні двері з засувами й маленькими заґратованими вічками з газовими ріжками над ними.

Велетенського зросту солдафон-наглядач — перше чесне обличчя за довгий час — відімкнув двері, штовхнув мене до темного, схожого на шафу, смердючого отвору й засунув за мною засув.

Стоячи у цілковитій темряві, я обмацував навколо себе стіни.

Коліном наткнувся на який бляшаний чан.

Нарешті намацав клямку — було так вузько, годі й обернутися. Я в тюремній камері.

Попід стінами дві парні лежанки з солом’яними сінниками.

Відстань між ними — лише крок.

Заґратоване вікно на один квадратний метр високо угорі пропускає досередини тьмяний відсвіт нічного неба.

Нестерпна задуха, сморід непраного одягу отруювали повітря.

Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачив на трьох лежанках — четверта була вільною — людей в арештантській одіжі: вони сиділи, опершись ліктями в коліна й заховавши обличчя у долонях.

Ніхто не зронив ані слова.

Я сів на вільне ложе і почав чекати. Чекав. Чекав.

Годину.

Дві, три години.

Зачувши кроки за дверима, схоплювався на ноги:

Ось, це прийшли по мене, щоб вести до слідчого.

Та щоразу мене чекало розчарування — звуки кроків губилися в далині коридору.