Ґустав Майрінк - Ґолем

Знову той молодик!

Сердитий, я повернув ліворуч, у напрямку єврейського міста, але жевжик заступив мені дорогу.

— Та відчепіться ж Ви нарешті! — скрикнув я.

— Прошу праворуч! — коротко мовив він.

— Що це означає?

— Ви Пернат? — зухвалим тоном запитав молодик.

— Ви, мабуть, хотіли сказати — пан Пернат?

— Жодних вибриків! Підете зі мною! — зловтішно усміхнувся він.

— Ви збожеволіли? Хто Ви такий?

Чоловік нічого не відповів, відгорнув плащ і крадькома показав на витертий бляшаний значок, причеплений до підкладки.

Я збагнув: цей хлюст з таємної поліції і хоче мене арештувати.

— Та скажіть уже, заради Бога, у чім річ?

— На все свій час! Довідаєтесь у відділку… А тепер — марш, марш! — грубо рявкнув він.

Я запропонував йому гукнути візника.

— Обійдетеся!

Ми подалися до поліції.

Жандарм провів мене до дверей.

АЛОЇС ОТШИН

Поліцейський радник

— прочитав я на порцеляновій табличці.

— Заходьте, будь ласка, — запросив жандарм. Дві заяложені конторки, завалені паперами, стояли одна навпроти іншої.

Пара перекошених стільців між ними. Портрет цісаря на стіні.

Слоїк з золотими рибками на підвіконні.

Більше нічого в кімнаті не було.

З-за конторки ліворуч визирала з-під обшарпаних штанин клишонога ступня і капець з грубої повсті.

Я почув шарудіння. Хтось пробурмотів кілька слів чеською мовою, відразу по тому з-за правої конторки вигулькнув сам пан поліцейський радник і став переді мною.

То був невисокий чоловічок з сивою гоструватою борідкою. Дивну він мав звичку: перш ніж заговорити, шкірив зуби, як той, хто дивиться на сліпуче світло; при цьому міцно зажмурював очі за окулярами, що надавало його обличчю жорстокого виразу, від якого студеніла кров.

— Ви називаєтеся Атанасіус Пернат, — він зиркнув на порожній аркуш паперу, — і є різьбярем камей…

Відразу ожила клишонога лапа під сусіднім столом, обхопила ніжку стільця, і заскрипіло перо.

Я ствердив:

— Пернат. Різьбяр камей.

— Но, ось ми й зустрілися, пане… Пернат… так, Пернат. Так, так… — пан поліцейський радник умить став, на диво, люб’язним, ніби його ощасливили радісною звісткою, і простягнув мені обидві руки, дуже кумедно намагаючись надати своєму обличчю виразу простака.

— Отож, пане Пернат, розкажіть мені, що Ви робите увесь день?

— Гадаю, це Вас не стосується, пане Отшин, — холодно відповів я.

Радник примружив очі, вичекав якийсь момент і враз випалив:

— Відколи графиня перебуває в інтимних стосунках з Савіолі?

Я був готовий до чогось подібного, тож навіть оком не зморгнув.

Поліцейський спритно намагався збити мене з пуття перехресними запитаннями, та, хоч серце й підкочувалося мені від жаху до самого горла, я не дав себе заплутати, уперто стояв на тому, що ніколи не чув імені Савіолі, а Ангеліна — добра знайома мого батька й часто замовляє у мене прикраси.

Я відчував, поліцейський радник розкусив мою брехню і внутрішньо аж кипів люттю, що нічого не може з мене вивідати.

На якусь мить він замислився, потім притягнув мене за комір до самих очей, погрозливо показав пальцем на стіл ліворуч і прошепотів у вухо:

— Атанасіусе! Ваш покійний батько був моїм найліпшим другом. Я хочу Вас порятувати, Атанасіусе! Але Ви повинні все розповісти мені про графиню. Чуєте, геть усе!

Я нічого не розумів.

— Що Ви маєте на увазі: врятувати мене? — голосно запитав я.

Клишоногий сердито тупнув під столом. Радник аж посірів на обличчі від ненависті. Закопилив губу. Чекав. Я знав, що він зараз знову зірветься (його манера нападати зненацька нагадувала мені Вассертрума), тож я також вичікував. Помітив, як з-за конторки, нашорошивши вуха, вигулькнуло цапине обличчя власника клишоногої лапи… а тоді оглушливо верескнув поліцейський радник:

— Убивця!

Я онімів, вражений.

Цапине обличчя неохоче знову сховалося за стіл.

Пан поліцейський радник теж був доволі роздратований моїм незворушним спокоєм, однак уміло це приховав, натомість підтягнув стільця і запросив мене сісти.

— То Ви відмовляєтеся надати необхідні мені відомості про графиню, пане Пернат?

— Я не можу їх надати, пане раднику, принаймні не в тому сенсі, як Ви очікуєте… По-перше, я нікого не знаю з іменем Савіолі, а потім, я несхитно переконаний, що на графиню звели наклеп, кажучи, ніби вона зраджує своєму мужеві…

— Ви готові заприсягтися у цьому?

Мені перехопило дух.

— Так. Будь-якої миті.