Ґустав Майрінк - Ґолем

Я зберіг вирвану сторінку зі щоденника матері, завжди ношу той аркушик на грудях… Там написано, що вона любила мого батька, хоч і був той потворою, любила так, як тільки може смертна, земна жінка любити чоловіка…

Та, видно, ніколи йому про це не казала. Можливо, з подібних причин, чому і я. Хоч як крається мені серце, не можу зізнатися панові Вассертрумові в своїй вдячності.

Іще одне можна довідатися з аркуша щоденника — якщо я добре зумів відчитати, бо літери порозпливалися від сліз: мій батько, хто б він не був — хай навіки зітреться пам’ять про нього на небі й на землі! — жорстоко повівся з моєю матір’ю.

Харусек раптом бухнувся на коліна, аж підлога задвигтіла, і заволав таким несамовитим криком, що я вже й сам не знав: він і далі грає комедію чи стратив розум.

— Господи Всемогутній! Ось стою я перед тобою навколішки… Хай буде прокляте, прокляте, прокляте ім’я мого батька на віки вічні!

Останніми словами він наче подавився, секунду прислухався з вибалушеними очима. Потім його обличчя спотворила сатанинська усмішка.

Мені здалося, ніби Вассертрум тихенько застогнав по сусідству.

— Простіть мені, майстре, — мовив після театральної паузи Харусек, удавано задихаючись. — Вибачте за нестриманість, але з цією молитвою я прокидаюся і лягаю спати, благаю у Всевишнього найжахливішої смерті своєму батькові, ким би він не був…

Я поривався щось відповісти, але Харусек швидко урвав мене:

— А зараз, майстре Пернат, я все ж перейду до прохання, з яким прийшов до Вас. Пан Вассертрум мав пестунчика, якого любив понад усе. Здається, то був його небіж… Кажуть навіть, син. Але я у це не вірю, інакше він носив би те саме прізвище. Насправді ж його звали Вассорі, доктор Теодор Вассорі.

Сльози набігають мені на очі, коли згадую про нього. Я був відданий йому всією душею та серцем, так ніби нас поєднували узи любові й роду, — Харусек схлипнув, немов йому від розчулення перехопило горло. — Ах, така шляхетна людина мусила покинути цей світ! Ах! Ах! Що призвело до цього, я так ніколи й не довідався. Він сам заподіяв собі смерть. Я був серед тих, кого покликали на допомогу, та, ах, запізно… надто пізно! А коли стояв, сам, біля смертного ложа, вкриваючи поцілунками його холодні, бліді руки — чому ж тепер не зізнатися у цьому, майстре Пернат? То ж не крадіж була… — я взяв з грудей покійного троянду й пляшечку, з якої випив отруту нещасний, поклавши край квітучому життю, — Харусек вийняв пляшечку з-під ліків і тремтячим голосом повів далі: — Кладу… їх… Вам… на стіл, засохлу троянду й пляшечку. Вони були мені пам’яттю про мого покійного друга…

Як часто в години внутрішньої спустошеності, коли моє осамотіле серце тужило за померлою матір’ю і жадало смерті, бавлячись цією пляшечкою, я втішався думкою: достатньо крапнути з неї рідини на хусточку та вдихнути, щоб безболісно полинути в ті краї, де мій любий, добрий Теодор знайшов спочинок від земної скорботи.

Тож прошу Вас, вельми поважаний майстре — тому й прийшов сюди — візьміть ці речі й віднесіть панові Вассертрумові. Скажіть, що їх передала Вам людина, яка побажала залишитися невідомою і якій небайдужий був доктор Вассорі… можливо, дама…

Він Вам повірить, йому це буде дорогою пам’яттю, як було мені. Моєю йому потаємною вдячністю. Я бідний, це все, що маю, але втішаюся думкою, що обидві дрібнички належатимуть тепер йому, хай навіть не знатиме з чиїх рук прийняв він дарунок.

І я теж матиму з цього солодку втіху.

А тепер бувайте здорові, майстре! Заздалегідь складаю Вам велику подяку й низький уклін.

Студент міцно потиснув мені руку, підморгнув і, бачачи мою розгубленість, ледь чутно щось прошепотів.

— Постривайте, пане Харусек, я трохи Вас проведу, — механічно повторив я слова, прочитані з Харусекових уст, і вийшов услід за ним.

На темному сходовому майданчику першого поверху ми зупинилися — я хотів попрощатися з гостем.

— Знаю, чого ви прагнули досягти своєю комедією. Ви… Ви хотіли, щоб Вассертрум отруївся рідиною з пляшечки! — випалив я просто йому в обличчя.

— Саме так! — збуджено визнав Харусек.

— І Ви гадаєте, я докладу до цього руку?

— У цьому немає потреби.

— Але ж Ви щойно самі сказали, я мав би передати пляшечку Вассертрумові…

Харусек похитав головою.

— Повернувшись додому, Ви самі побачите, що він уже її поцупив.

— Звідки Вам знати? — здивувався я. — Така людина, як Вассертрум, ніколи не накладе на себе руки… надто боягузливий… ніколи не піддасться імпульсивному поривові…