Ґустав Майрінк - Ґолем

Прокоп, який недочув останньої фрази, прицмокнув губами:

— Справді? Аж так погарніла Розіна? Ви ще не вкрали в неї поцілунку, Фрізландере?

Кельнерка підхопилася з місця і, обурена, вийшла з зали.

— Дурна гуска! Оцій не завадило б… Теж мені — образ цноти! Пхе! — сердито буркнув Прокоп їй услід.

— Чого ж Ви хочете, вона вийшла не на той момент, що треба… До того ж, шкарпетку вже доплела… — примирливо мовив Цвак.

Шинкар приніс ще гарячого ґроґу, і розмова поволі звернула на масні теми. Надто масні, щоб не збурювати вже й так збурену мою душу.

Я опирався, та що більше намагався зосередитись думками на Ангеліні, то гарячіше нуртувала кров.

Без жодних передмов я встав і попрощався.

Туман обсипав мене мініатюрними крижаними голочками, став прозорішим, однак ще було важко відчитати назви вулиць, тож я трохи збився з дороги.

Я звернув не до того провулку, хотів було вже вертатися, як почув своє ім’я:

— Пане Пернат! Пане Пернат!

Я озирнувся, задер догори голову:

Нікого!

Відчинена брама, скромна, маленька червона ліхтарня над нею, а в глибині підворітні мені начеб примарилася світла постать.

Знову почулося, вже пошепки:

— Пане Пернат! Пане Пернат!

Здивований, я увійшов у браму — раптом теплі жіночі руки обвили мою шию, і в смужці світла, що падала крізь прочинені двері, я побачив, що то Розіна тулилася до мене…

Сірий, безживний день.

До пізнього ранку спав я мертвим сном без сновидінь.

Моя стара служниця, певно, не приходила або ж забула натопити.

Холодний попіл у печі.

Пил на меблях.

Підлога не заметена.

Хапаючи дрижаки, я тинявся помешканням.

Огидний запах перегару висів у повітрі. Пальто, увесь одяг смерділи застояним тютюновим димом.

Я розчахнув настіж вікно й одразу знову зачинив — холодний, брудний смог знадвору видався нестерпним.

Намоклі горобці непорушно чипіли на ринві будинку навпроти.

Куди б не глянув, усюди безпросвітна туга. Усе моє єство розшарпане, пошматоване.

Який же потертий і вилинялий фотель! З усіх швів лізе кінський волос.

Треба віднести мебляреві… але навіщо, хай так зостається… ще на мій злиденний вік вистачить, доки не розповзеться на клоччя.

А там який несмак! Що то за лахміття теліпається на вікнах!

Чому я не зсукав з нього линву й не повісився на ній?

Не мозолили б принаймні очі оті жалюгідні клапті. Усе це сіре, гниле животіння скінчилося б раз і назавжди.

Так! Наймудріше рішення! Покласти край, не відкладаючи.

Ще нині.

Ще до обіду. Натще… Піти зі світу на повний шлунок — яка гидь! Лежати в мокрій землі з неперетравленою, забродженою їжею…

Якби ж то ніколи більше не сходило сонце й не спокушало серце зухвалою брехнею про радісність життя!

Ні! Не дам себе більше одурити! Не хочу бути більше іграшкою в руках недолугої долі, щоб вона підкидала мене, мов м’ячик, угору, а тоді знову жбурляла в калюжу, лиш для того, аби я усвідомив плинність усього земного, збагнув те, що й так давно знаю, що знає кожне дитя і навіть приблудна собака…

Бідолашна, бідолашна Міріам! Якби ж то я міг хоч їй допомогти.

Треба відважитися, прийняти серйозне, невідворотне рішення, доки проклята жага до життя знов не прокинулася у мені й не поманила примарою щастя.

До чого прислужилися мені усі ці вістки з царства нетлінності?

До нічого, зовсім до нічого.

До того хіба, щоб я закружляв довкруж себе до запаморочення і збагнув, що життя — то нестерпна мука.

Зоставався тільки один вихід.

Подумки я підрахував, скільки грошей ще маю в банку.

Так, саме так. Тільки це одне могло ще мати якусь цінність у моєму нікчемному житті!

Усе, що я мав, кілька коштовних каменів у скриньці на додаток — усе спакувати й відіслати Міріам. Принаймні кілька років не доведеться їй думати про хліб насущний. А Гіллелеві послати листа й пояснити оте про її «дива».

Лише він зможе дати їй раду.

Я відчував: так, він зуміє їй допомогти.

Я склав коштовні камені, зиркнув на годинника: якщо піти до банку зараз, то за годину я з усім упораюся.

А тоді ще купити букет червоних троянд для Ангеліни! Душа моя волала від болю і нестерпної туги. Ще тільки один день, пожити б іще один-єдиний день!

А тоді що — знову змагатися з гнітючим розпачем?

Ні! Жодної хвилини зволікання! Наче умиротворення зійшло на мене, бо я не піддався сумнівам.

Я розглянувся довкруги. Що іще маю залагодити?

О! Терпуг! Я запхав його до кишені, викину десь по дорозі, як уже й раніше планував.