Коли задзвонив телефон, я на якусь мить розгубився. Вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не пропустити дзвінка до квартири і відчинити двері Лео. Я поклав гітару, глянув на апарат, що деренчав без угаву, зняв трубку і гукнув:
— Алло?
— Ганс? — сказав Лео.
— Так, — відповів я, — от і прекрасно, що ти йдеш до мене.
Він помовчав, кашлянув, мені вже здалося, що то не його голос, але він нарешті сказав:
— У мене є для тебе ті гроші...
«Ті гроші» прозвучало якось химерно. Взагалі у Лео було дивне уявлення про гроші. Він не має майже ніяких потреб — не курить, не п’є, вечірніх газет не читає і в кіно ходить лише тоді, коли принаймні чоловік п’ять, яким він цілком довіряє, скажуть йому, що цей фільм варто подивитись, а трапляється це раз у два-три роки, їздити в трамваї він не любить — краще піде пішки. Коли він сказав «ті гроші», у мене зразу підупав настрій. Якби він сказав «трохи грошей», я зрозумів би, що йдеться про дві марки. Намагаючись заглушити тривожне передчуття, я запитав хрипким голосом:
— Скільки?
— Е-е... — мовив він, — шість марок і сімдесят пфенігів.
Для Лео це була сила грошей, по-моєму, для його так званих особистих потреб їх вистачило б років на два: іноді — перонний квиток, пакуночок м’ятних пастилок, гріш жебракові, він навіть не потребував сірників, і якщо купував коробочку, щоб мати їх напохваті, коли доведеться дати припалити «старшим», то йому вистачало її на цілий рік; і хоч носитиме ту коробочку цілий рік, вона буде в нього ніби нова. Звичайно, йому час від часу треба ходити до перукарні, але для цього він, певно, бере гроші з особливого рахунку, який батько завів йому для потреб навчання. Раніше він, бувало, купував квитки на концерт, але частіше брав у матері її запрошення. Багатим же значно більше дістається всього задарма, ніж бідним, а те, що доводиться купувати, їм відпускають дешевше; у матері завжди був каталог оптових цін — я гадаю, вона не посоромиться й поштові марки закупати оптом, подешевше. Шість марок сімдесят пфенігів — для Лео значна сума. Для мене теж у даний момент, але він ще, мабуть, не знав, що я, як говорили у нас вдома, в даний момент «не мав ніяких надходжень».
— Добре, Лео, велике тобі спасибі, — сказав я, — і захопи для мене по дорозі пачку сигарет. — Він кашлянув, нічого не відповів, тому я запитав: — Ти мене чуєш? Га? — Я подумав, чи не образився він, що я прошу за його гроші купити сигарет.
— Чую, чую, — мовив він, — тільки... — Він запнувся і, заїкаючись, додав: — Мені неприємно це тобі говорити... але я не можу прийти.
— Що-що? — гукнув я. — Ти не можеш прийти?
— Уже без чверті дев’ять, — пояснив він, — а о десятій я мушу бути в гуртожитку.
— А якщо ти запізнишся, — спитав я, — тобі що — оголосять анафему?
— Ах, облиш свої жарти, — ображено сказав Лео.
— Хіба ти не можеш попросити відпустку, чи як це по-вашому?
— Тепер уже не можу, — відповів він, — треба було заявити про це опівдні.
— А якщо ти просто запізнишся?
— За це мені буде сувора адгортація! — сказав він притишеним голосом.
— Наскільки я ще пам’ятаю латинь, — це чимось нагадує слово «hortus», [24] Сад (латин.).
— мовив я.
Він уривчасто засміявся.
— Воно скорше нагадує садовий секатор, — пояснив він, — досить неприємна річ.
— Ну, гаразд, Лео, — сказав я, — не хочу штовхати тебе на таку неприємність, хоча мені значно полегшало б, якби зі мною побула якась людина.
— Це складна справа, — пояснив він, — ти повинен мене зрозуміти. Адгортацію я б ще перетерпів, але якщо на цьому тижні зароблю ще одну, її занесуть до особової справи, і тоді доведеться відповідати на скрутініумі. [25] Скрутініум — іспит на придатність до сану священика.
— Де? — перепитав я. — Будь ласка, повтори повільніше.
Він зітхнув, щось пробурчав собі під ніс і досить повільно сказав:
— На скрутініумі.
— Побий його морока, — сказав я, — це вже мені нагадує препарування комах, чи що. А до особової справи — зовсім як у ПП-9, з яким завжди носиться Анна. Там теж одразу все заносили до особової справи, ніби якимсь рецидивістам.
— Боже мій, Гансе, — мовив він, — невже нам у ці кілька хвилин нема про що поговорити, крім нашої системи виховання?
— Якщо це тобі неприємно, то не будемо. Але ж, я гадаю, є інші шляхи, вірніше — обхідні шляхи, скажімо, перелізти через мур абощо, як у тому ПП-9. Я хочу сказати, що й при такій суворій системі можна знайти лазівку.
— Це так, — погодився він, — знайти можна, як і на військовій службі, але в мене відраза до таких методів. Я хочу йти прямою дорогою.
Читать дальше