Мені стало значно краще. Коліно стухало, біль заспокоювався, лишалися мігрень та меланхолія, але я до них звик, як до думки про неминучу смерть. Справжній митець не забуває про смерть ніколи — як добрий пастор про молитовник. Я навіть точно знаю, що буде після моєї смерті: могильного склепу Шнірів я не уникну. Мати плакатиме й твердитиме, ніби тільки вона єдина й розуміла мене. Після моєї смерті вона буде кожному стрічному розповідати, «яким у дійсності був наш Ганс». Мати досі переконана і, певно, буде переконана на віки вічні, що я «хтивий» і «жадібний до грошей». Вона говоритиме: «Так, наш Ганс був обдарований, тільки, на жаль, хтивий і жадібний до грошей... і, на жаль, зовсім не дисциплінований, а такий обдарований, такий обдарований...» Зоммервільд скаже: «Наш добрий Шнір був чарівний, такий витончений, — тільки, на жаль, у нього була непереборна антипатія до клерикалів і ніякого чуття до метафізики». Блотерт жалкуватиме, що за мого життя не видали закону про смертну кару і що мене публічно не стратили. Для Фредебойля я буду «незамінним типом людини без будь-якої соціологічної послідовності». Кінкель плакатиме щиро й нестримно, буде глибоко зворушений, але запізно. Моніка Сільвс ридатиме, наче вона — моя вдова, і каятиметься, що зразу не прийшла до мене й не приготувала мені омлет. Марі просто не повірить, що я помер, — вона кине Цюпфнера, їздитиме з готелю в готель, шукаючи мене, але марно.
Батько мій досхочу навтішається трагізмом ситуації і буде каятись, що, йдучи від мене, потай не поклав на шафу принаймні кількох стомаркових купюр. Карл та Сабіна плакатимуть нестримно, так плакатимуть, що учасникам похорону це здаватиметься неестетичним. Сабіна весь час непомітно соватиме руку в кишеню Карла, бо знову забуде свого носовика. Едгар вважатиме своїм обов’язком стримувати сльози, можливо, після похорону піде в наш парк і ще раз виміряє кроками стометрову доріжку, а потім повернеться вже сам на кладовище й покладе на меморіальну плиту Генрієтти великий букет троянд. Ніхто, крім мене, не знає, що він був закоханий у неї, ніхто не знає, що на всіх листах, які я спалив, на звороті прізвища відправника, стояли ініціали «Е. В.». І ще одну таємницю я візьму з собою в могилу: одного разу я спостерігав, як мати в підвалі потай прослизнула в комірку з продуктами, відрізала собі товстий шматок шинки і їла, стоячи, квапливо пхаючи її в рот пальцями; від того видовища мені навіть не стало гидко, тільки дивно, і я був скорше зворушений, ніж обурений. Я саме тоді без дозволу спустився в підвал відшукати старі тенісні м’ячики і, почувши її кроки, зразу вимкнув світло; але бачив, як мати взяла з полиці банку яблучного повидла, поставила банку знову на полицю, бачив, як її лікоть рухався туди й сюди, коли вона щось різала, а потім почала запихати в рот згорнуту трубкою скибку шинки. Цього я ніколи не розповідав і ніколи нікому не розповім. Моя таємниця засне навіки під могильною плитою в склепі Шнірів. Як не дивно, але я поважаю істот, до яких сам належу, тобто людей.
Коли помирає хтось мені подібний, я печалюсь. Навіть над могилою матері я заплакав би. Біля могили старого Деркума я довго не міг опам’ятатись: все кидав лопатою землю на голі дошки труни, чув за спиною чийсь шепіт, що так не годиться, але не переставав сипати землю, поки Марі не взяла з моїх рук лопату. Я вже більше не хотів бачити ні його крамнички, ні того будиночка, не хотів брати звідти нічого на пам’ять. Абсолютно нічого. Марі повелася тверезо: вона продала ту крамничку й відклала гроші «для наших діток».
Я вже зміг, не шкутильгаючи, сходити в передпокій і взяти гітару. Зняв з неї футляр, зсунув докупи два крісла, підтягнув до себе телефон, ліг і почав настроювати гітару. Взяв кілька акордів, і мені полегшало. А заспівав — стало ще краще. «Mater amabilis — mater admirabilis» [22] «Мати милостива — мати чудодійна» (латин.).
— співав я, a рефрен — «ora pro nobis» — підсилив звуками гітари. Номер сподобався мені. З гітарою в руках, перевернутим капелюхом поряд, зі своїм справжнім обличчям — так я можу чекати поїзда з Рима. Mater — boni consilii. [23] Мати — добра порадниця (латин.).
Адже Марі сама сказала, коли я з грішми повернувся від Едгара Вінекена, що ми більше ніколи, ніколи не будемо розлучатись, — «поки смерть нас не розлучить», — а я ж іще не помер. Фрау Вінекен завжди говорила: «Хто співає, той ще живе» — і ще: «Кому їжа до смаку, той не пропаде». А я співав і відчував голод. Не можу собі уявити, як Марі житиме осіло: ми з нею кочували з міста до міста, з готелю до готелю, а коли доводилося лишитись на кілька днів, вона завжди говорила: «Ці розкриті чемодани дивляться на мене, наче роззявлені пащі, щоб їх чимось напхали», — і ми напихали пащі чемоданів, а коли я мусив затриматись на кілька тижнів, вона бігала по місту, як по старовинних розкопках. Кінотеатри, церкви, легковажні газетки, «не-гнівайся-друже». Невже їй і справді хочеться взяти участь у пишній літургії, де Цюпфнера будуть посвячувати в рицарі Мальтійського ордену, серед канцлерів і президентів, а потім вдома власними руками виводити гарячим утюгом воскові плями з рицарських шат? Звичайно, кому що до смаку, але ж тобі, Марі, це не до смаку. Краще вже покластися на невіруючого клоуна, який завчасно розбудить тебе, щоб не спізнилася до меси, а в разі потреби — оплатить і таксі до церкви. Мою синю трикотажну сорочку тобі ніколи не доведеться прати.
Читать дальше