Я ковтнув коньяку з пляшки, засунув її знову в кишеню й помацав коліно. Поки лежав — не так боліло. Якщо я поведуся розумніше, мобілізую всю силу волі, опух і біль зменшаться. Можна знайти собі порожній ящик з-під апельсинів, сісти перед вокзалом і, акомпануючи на гітарі, співати «Лоретанську літанію». Ще можна буде — ніби ненароком — покласти поряд на приступку капелюх чи берет, і досить лиш одному комусь здогадатися кинути туди що-небудь, як інші теж насміляться наслідувати його приклад. А мені потрібні гроші вже хоча б тому, що кінчалися сигарети. Найліпше було б покласти в капелюх один срібний гріш і кілька монет по п’ять пфенігів. Напевно, Лео принесе мені принаймні хоч такі гроші. Я вже уявив себе там: на темному фоні вокзального фасаду я сиджу з загримованим білим обличчям, у синій трикотажній сорочці, чорному твідовому піджаку, в зелених вельветових штанях і, перекрикуючи вуличний гамір, зачинаю: «Rosa mystica — ora pro nobis — turns Davidica — ora pro nobis — virgo fidelis — ora pro nobis». [20] «Чудодійна трояндо, молися за нас, опора Давидова, молися за нас, вірная діво, молися за нас» (латин.).
Я сидітиму і тоді, коли прибуватимуть поїзди з Рима, аж доки не приїде моя coniux infidelis [21] Невірна дружина (латин.).
зі своїм католицьким чоловіком. Певно, церемонія вінчання завдала їм немало турбот: Марі ж не вдова і не розлучена, а втім — це я волею випадку знав абсолютно точно, — вже й не дівчина. Мабуть, Зоммервільд рвав на собі волосся, бо вінчання без фати зіпсувало всю естетику його замислу. Чи, може, у них є якісь особливі літургічні правила для пропащих дівиць і колишніх коханок клоунів? Що собі думав той епіскоп, що вінчав їх? А нижче епіскопа вони ж не захотять. Одного разу Марі потягла мене на єпіскопську службу, і на мене сильне враження справила вся та церемонія: митру сюди — митру туди, митру на голову — митру з голови, білу стрічку через плечі — білу стрічку зняти, епіскопський посох сюди — епіскопський посох туди... Як «витончена артистична натура», я цікавлюсь естетикою повторів.
Я знову обмірковував свою пантоміму з ключами. Взяти пластилін, видавити в ньому ключем ямочку, залити її водою і поставити в холодильник; у такий спосіб можна виморозити кілька ключів; напевно, вдасться дістати маленький портативний холодильничок, де я міг би щовечора виморожувати по кілька ключів для чергового виступу, які під час виконання номера розтануть і зникнуть. Можливо, ця ідея і реальна, але в той момент я відкинув її — надто складна, робила мене залежним від багатьох реквізитів та технічних випадковостей, а до того ж, може трапитися робітник сцени, одурений колись на фронті якимсь рейнландцем, то він ще чого доброго відкриє холодильничок — і весь номер зійде нанівець. Другий варіант кращий: не змінюючи рис обличчя, а тільки набіливши його, сісти на приступку вокзалу й наспівувати «Лоретанську літанію», акомпануючи собі на гітарі. А поряд покласти капелюх, який я колись одягав, імітуючи Чапліна, от тільки не було монет для принади. Непогано б покласти гріш, один гріш і п’ять пфенігів — ще краще, а найкраще три монети: десять, п’ять і два пфеніги. Нехай люди бачать: я не якийсь там релігійний фанатик, що гребує скромною милостинею, хай бачать, що я вдячний за будь-яку лепту, навіть за мідну. Потім я покладу туди ще й срібну монету, вона має свідчити, що тут і більшу милостиню не тільки не відхиляють, а й дають добрі люди. Я й сигарету покладу в перевернутий капелюх — більшості людей легше вийняти пачку з сигаретами, ніж гаманець. Звичайно, рано чи пізно з’явиться якийсь поборник громадського порядку й вимагатиме пред’явити ліцензію вуличного співака або хто-небудь з комітету боротьби з богохульством визнає сумнівною релігійність моєї програми. На той випадок, коли мене спитають про документи, я триматиму біля себе брикет бурового вугілля, напис на рекламі «Обігрівайся Шніром» знають навіть діти, чорний напис «Шнір» жирно підкреслю червоною крейдою, можливо, що попереду домалюю літеру «Г.». Це буде незвичайна візитна картка, зате недвозначно ясна: «Дозвольте відрекомендуватися — Шнір». А в одному ділі мені міг би й справді допомогти батько, і це б йому нічого не коштувало: міг би дістати мені ліцензію вуличного співака. Йому досить подзвонити обер-бургомістру чи поговорити з ним про це в Великопанському клубі під час гри в скат. Це він, певно, зробив би для мене. Тоді б я міг спокійно сидіти на приступці вокзалу й чекати поїзда з Рима. Якщо Марі знайде в собі силу пройти повз мене, не обнявши мене, то й тоді ще лишиться вихід — самогубство. Але це потім, десь пізніше. Я не поспішав думати про самогубство з причин, які можуть декому здатися зарозумілістю: хотів зберегти себе для Марі. Вона може розійтися з Цюпфнером, і тоді наші відносини стали б ідеальним повторенням історії Безевіца: вона була б моєю коханкою назавжди, бо церква офіційно її ніколи б не розлучила з Цюпфнером. А там — досить звернути на себе увагу телебачення, знову прославитись, і церква на все закриє очі. Мені ж вінчатися з Марі зовсім не обов’язково, і тому їм навіть не доведеться стріляти в мене з тієї іржавої гармати Генріха Восьмого.
Читать дальше