Генріх Белль - Очима клоуна

Я поспіхом, щоб не заглянути в дзеркало, розчинив дверцята одежної шафи: Марі не лишила там нічого-нічогісінько, навіть якоїсь колодки для розтяжки черевиків чи пояска, як, буває, жінки повісять і забудуть. Навіть запаху її парфумів майже не лишилось; їй слід було б мати більше милосердя та забрати й мій одяг, роздарувати його людям або спалити, але мої речі висіли там: зелені вельветові штани, які я так і не носив, чорний твідовий піджак, декілька краваток, а внизу на поличці для взуття стояло кілька пар черевиків; в невеличких шухлядках, певно, лишилося все моє багатство: запонки і білі підкомірці, шкарпетки й носовики. Інакше й бути не могло: що стосується власності — тут католики непохитно справедливі. Заглядати в шухляди було зайвим ділом: що належало мені — все на місці, а що належить їй — того немає. Яким було б милосердям забрати й мої манатки з собою, але тут, у нашій одежній шафі, все скінчилось цілком справедливо, з убивчою акуратністю. Забираючи все, що могло мені нагадувати про неї, Марі, певно, відчувала і жалість до мене, напевно, ще й поплакала трошки — тими сльозами, якими жінки плачуть у фільмах про розлучення, кажучи: «Але днів, прожитих з тобою, я ніколи не забуду».

Прибрана, чистенька шафа (хтось навіть пройшовся по ній вогкою ганчіркою й витер порох) — це найгірше з того, що вона могла мені лишити: повний порядок, усе розділено, її речі розлучені з моїми. Шафа мала такий вигляд, немов після вдалої операції. Нічого не лишилось від Марі, навіть одірваного гудзика з блузки. Щоб не дивитись у дзеркало, я лишив дверцята шафи розчиненими, пошкандибав у кухню, запхнув собі в кишеню піджака пляшку з коньяком, зайшов до вітальні, ліг на диван і підтягнув угору холошу. Коліно дуже розпухло, проте біль трохи стих, тільки-но я ліг. В моїй пачці ще лишалось чотири сигарети, одну з них я запалив.

Я думав: а що краще — чи коли б Марі лишила тут свій одяг, чи так, як є, все прибрано і чисто, навіть ніде записочки: «Але днів, прожитих з тобою, я ніколи не забуду»? Мабуть-таки, так краще, і все ж вона могла б лишити хоч якийсь відірваний гудзик чи поясок — або вже краще взяла б шафу цілком і спалила її!..

Коли надійшла звістка про смерть Генрієтти, вдома саме накривали на стіл. Серветка Генрієтти, яку, на думку Анни, ще рано було прати, лишилася в жовтому серветковому колечку на серванті, а всі ми дивились на ту серветку, на ній були сліди мармеладу і маленька коричнева пляма — від супу чи від соусу. Тоді я вперше відчув, скільки жаху таїться в речах, полишених людиною, що кинула вас чи померла. Мати все ж спробувала почати їсти, очевидно, це мало означати: життя продовжується чи щось подібне, але я добре знав, що це не так, — не життя продовжується, а смерть. Я вибив з руки матері ложку, вискочив у садок, потім знову вбіг у дім, де вже стояв крик і плач. Виявляється, мати обпеклася гарячим супом. Я кинувся нагору в кімнату Генрієтти, розчинив навстіж вікно і почав жбурляти в садок усе, що потрапляло мені під руки: коробочки, сукні, ляльки, капелюшки, черевики, берети; потім одним ривком відкрив шухляди, в яких лежала білизна і між нею різний дріб’язок, напевно, колись дорогий для неї: засушені колоски, квіти, камінці, вирізки з паперу і цілі пачки листів, перев’язані рожевими стрічками. Тенісні черевики, ракетки, призи — все, що потрапило мені під руки, — я повикидав у садок. Потім Лео розповідав мені, що я був немов навіжений і все сталося так швидко, шалено швидко, що мені не встигли перешкодити. Я прямо перевертав шухляди через підвіконня, потім помчав у гараж, витягнув у садок важку каністру з бензином, вилив бензин на те манаття і підпалив; усе, що валялось осторонь купи, я підкидав ногами у вогонь, підібрав усі клаптики й шматочки, засушені квіти, колоски й листи і покидав у полум’я. Побіг у їдальню, схопив ту серветку з буфета і жбурнув у вогонь! Пізніше Лео казав мені, що все це не тривало й п’яти хвилин, і, перш ніж хтось встиг збагнути, що, власне, трапилось, під вікном стовпом палахкотіло полум’я, і я все повкидав туди. З’явився навіть якийсь американський офіцер — він гадав, що я спалюю секретні матеріали, документи «велико-германських вервольфів», чи що, та поки він підійшов, усе вже було охоплене полум’ям, почорніло і смерділо, а коли офіцер простяг руку, щоб вихопити пачку листів, я вдарив його по руці і вихлюпнув у вогонь рештки бензину з каністри. Трохи згодом навіть примчала пожежна команда з сміховинно довгими шлангами, а десь позаду хтось пропищав сміховинно тоненьким голоском найсміховиннішу команду, яку я будь-коли чув: «Воду — марш!» І пожежники не посоромились ту жалюгідну купу сміття та попелу ще облити з своїх брандспойтів, а що полум’я трохи присмалило віконні рами, то один з них спрямував шланг туди, в кімнаті все попливло, а потім паркет покоробився, і наша мати оплакувала зіпсовану підлогу та дзвонила у всі страхові товариства, з’ясовуючи, чому приписати ту шкоду — вогню чи воді і чи можна одержати страховку за збитки.