Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Величезна змія Ошумаре сповзла з веселкової арки, змією та змієм була вона одночасно, за нею повз кортеж із гаді — гримучі змії, гадюки, кобри та жарараки, п’ять батальйонів плазунів-гермафродитів. Вони зіштовхували Гульвісу з веселкової арки, але той встояв, та якщо на веселку він зайшов впевненим міцним чолов’ягою, то зараз став тендітною субтильною незайманкою. Ешу своїм тризубом проколов веселку й Ошумаре скрутилася в дивовижне сталеве кільце, встромивши хвіст собі в пащу…

Огум зібрав ту сталь і загартував її для мечів, Еуа остудила їх у своїх джерелах, Нана додала впевненості своєю старечою мудрістю. Король війни Шанґо, оточений оба та ога, стріляв блискавками. Пішла в наступ Омолу з моторошним полчищем хвороб на чолі з чорною віспою, столітньою лепрою, гнійними та венеричними хворобами — бідолашний Гульвіса став сухотний і чумний, він осліп і оглух. Ешу, великий цілитель африканських племен, тільки жував і випльовував наслані на нього хвороби, одну по одній.

Зі срібним списом у руці, пританцьовуючи, прийшла Ошала: юнак Ошаґія й старець Ошолуфа. Усі вклонилися його величі. За ним постала Янса, повелителька мерців, богиня війни. Від її крику всі оніміли, той крик, мов кинджалом, простромив Гульвісине серце.

Жерці йшли щільними шерегами, брязкаючи зброєю в ім’я своїх древніх законів. Жерці всіх націй світу, зі сходу до півночі, усі вони згуртувалися проти Ешу і вирушили в останній рішучий бій.

Усе в цьому світі переплуталося: голі незайманки повиходили на вулиці й площі, пропонуючи себе перехожим. Потім почали народжуватися діти, тисячі дітей. Усі однакові, бо всі вони були дітьми Гульвіси, кучеряві байстрята. Морем плавали будинки, Фарол-да-Барра та Сонячні дренажі; Морський форт опинився на Террейро-де-Жезус, у садах плавали риби, на деревах зріли зірки. Годинник Палацу бив на Страшний Суд, небо було малинове з помаранчевими плямами. Зійшла зоря з комет, яка кожній старій діві подарувала чоловіка та дітей. Місяць упав в Ітапаріку на гаї мангових дерев, закохані підібрали його, а там, мов у дзеркалі, відображалися їхні цілунки та ласки.

О, це була воістину запекла боротьба. Закони та суб’єктивні консервативні цінноти захищало військо на чолі з доною Динорою та Пеланкі Моуласом, а на захист кохання й поезії став Кардозо і Са, який весело всміхався, лежачи на Зулміриних персах.

Люди вибігали на вулиці зі смолоскипами, організовуючи бурхливі страйки та влаштовуючи погроми. Коли вони дійшли до площі, то диктатура спалахнула, мов брудний клаптик паперу, і на кожній вулиці замайорів білий прапор свободи.

Сам Диявол керував тим повстанням, і о двадцять другій годині тридцять шість хвилин порядку та феодальним традиціям настав край. Від колишньої моралі вціліли лише крихти, які незабаром виставили в музеї.

Крик Янса змушував людей тремтіти від смертельного страху. Від Гульвіси — безрукого, безногого і майже безплотного — залишився зрештою лише сірий димок, купка попелу і пошматоване у кривавій борні серце. Оце й усе. Кінець Гульвісі та його непогамовним пристрастям. Бо хто ж таке бачив, щоб небіжчик та й так пристрасно кохався на кованому ліжку?

Сутичка сягнула переломного моменту. Знесиленого Ешу оточили зусібіч — шляхів до відступу не зосталось. Еґум Гульвіси знову був у дешевій труні, у глибокій темній могилі. Прощавай, Гульвісо, прощавай назавжди!

Аж раптом у повітрі щось промайнуло, крізь забарикадовані шляхи, долаючи відстань, лицемірство, святенницькі заборони та забобони летіла гола жінка: це була дона Флор. Голос її кохання заглушив смертельний крик Янси саме тієї миті, коли Ешу вже котився схилом униз, а поет складав епітафію для Гульвіси. На землі спалахнуло вогнище, в якому згоріла облудна брехня.

ОДНОГО ЯСНОГО ПОГІДНОГО НЕДІЛЬНОГО РАНКУ ЗАВСІДНИКИ БАРУ МЕНДЕСА, що на Кабеса, спостерігали, як вулицею попід руку з доктором Теодоро йде елегантна дона Флор. Подружжя прямувало в Ріо-Вермельйо, де тітонька Літа і дядько Порту вже традиційно на них чекали. Обличчя дони Флор так і світилося, хоча вона скромно потупила погляд, як і личить поважній заміжній жінці, яка, втім, радо відповідала на шанобливі вітання.

Сеу Вівалдо, власник похоронного бюро, окинувши дону Флор поглядом, зауважив:

— Ніколи б не подумав, що Доктор Пурген насправді такий молодець… А так і не скажеш…

— Що не скажеш? Він хоч і фармацевт, а стократ кращий за будь-якого лікаря… — втрутився Алфреду.