Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Вона з’їхала з глузду… — компетентно заявив доктор Теодоро.

Дона Флор, показуючи свою згоду з чоловіком, легенько всміхнулась — вона не заперечуватиме — і підморгнула Гульвісі, який, стоячи в дверях, реготав, аж заходився.

Щодня він ставав усе прозоріший, нечіткий, а незабаром дона Флор змогла дивитися крізь нього.

— О, коханий, ти танеш на очах…

Уперше Гульвіса не мав навіть сили її обійняти, який же він був збентежений і розгублений. Куди й поділася його пристрасть, його зухвалість.

— Не знаю, що коїться, люба… Схоже, вони мене забирають… Хоч би як хотілося мені зостатись…. Мене виводять звідси, кохана… Мабуть, я більше тобі не потрібен… Бо все ж у твоїх руках, адже доки ти мене кохаєш, доки мене потребуєш, доки думаєш про мене, доти я буду тут, з тобою. Що ж ти робиш, Флор?

Дона Флор згадала про Ебо. Добре, що кума Діонісія попередила її. Так, це вона сама в усьому винна, бо вона ж сама звернулася до жерців, благаючи забрати Гульвісу назад у царство смерті.

— Це все чаклунство…

— Чаклунство? — Гульвісин голос ледве линув.

Вона розповіла йому все до найменших подробиць про той суботній вечір, коли вже в Гульвісиних обіймах її честь урятувала Діонісія де Ошоссі, яка в розпачі кинулася до жерця просити справити обряд. Бабалао Діді, не вагаючись, узявся до справи, так-так, саме той Діді, який був твоїм наставником, Гульвісо, коли ти ще був геть маленький.

— Що ж ти накоїла, Флор, моя втрачена квіточко, навіщо?

— Щоб урятувати свою честь…

Але це не допомогло, а сталося те, що сталося. Гульвіса виявився сильнішим за заклинання Діді. Після всього, що між ними було, дона Флор хотіла зняти дію закляття, але було вже пізно, кров пролилася, жертви принесено.

— О!.. ти відсилаєш мене туди, звідки я прийшов, і я мушу йти. Моя сила — це твоє бажання, моє тіло — це твоя пристрасть, моє життя — це твоє кохання, якщо ти мене розлюбила, мене не буде… Прощавай, Флор, я зникаю…

І він поволі зникав, розчиняючись у повітрі, а потім і геть щез, наче його ніколи і не було.

ОТ І ЗНИК ГУЛЬВІСА, НЕВИННА ЖЕРТВА БОГІВ, ЛАСА ЗДОБИЧ ЗАКЛЯТЬ.

Це твій останній шанс, доно Флор, твоя остання можливість захистити честь і гідність, такі важливі для твоїх сусідів, твого оточення, твого суспільства. Ти ще маєш одну вузьку шпаринку: Ебо, створений Діді на замовлення Діонісії. Не така вже й легка справа — рятувати моральність, благочестя, підвалини достойного суспільства і цивілізації загалом. Але ж іншої ради нема? Найголовніше, доно Флор, ти відновиш свою честь перед Богом і перед власною совістю, заблудла вівця, яка повернулася каючись. Принаймні перед людьми не треба буде виправдовуватися, адже вони (на щастя) нічого не знають про той твій ниций учинок.

Дозволивши Гульвісі піти, ти швидко і легко забудеш ваші божевільні ночі, сповнені пристрасних любощів, вони здадуться тобі сном, маревом, галюцинацією або ж просто порожніми мріями в моменти байдикування. Ти ні в чому не винна, доно Флор, тебе не розриватиме каяття, ти мирно житимеш зі своїм чоловіком і в злагоді зі своєю совістю. Це твій останній шанс, забудь Гульвісу, доведи, що ти чесна жінка!

Куди ти, доно Флор, і чи стане в тебе сил? Навіщо рятувати його з небуття?

Без його кохання — мені не жити. Краще померти разом із ним. Якщо його не буде поруч, я шукатиму його в кожному чоловікові, у кожних вустах я шукатиму той присмак, мов зголоднілий вовк, блукатиму вулицями. Він моя честь і гідність.

У ЗАПЕКЛОМУ ПРОТИСТОЯННІ СВЯТИХ ЗДІЙНЯЛОСЬ У ПОВІТРЯ ВСЕ МІСТО, ГОДИННИКИ показували одночасно полудень і північ: всі ориші об’єдналися, щоб поховати Гульвісу з його жагою до любощів; на захист бунтівного еґума став лише Ешу. Грім та блискавиці, буревії й хурделиці, сталь проти сталі, море запеклої диявольської крові. Пекельна сутичка на перехресті всіх доріг, останньому шляху на кордоні з небуттям.

Із вод океану вийшла Ієманжа, огорнена в небесну блакить, її довге волосся з морської піни та крабів, срібний хвіст, обплутаний зеленими водоростями і темними спрутами. Металевим віялом вона відігнала вітри смерті, армія риб вітала її своєю німою мовою…

Ліси вклонялися перед мисливцем Ошоссі, царем Квето. Протягом цього протистояння він з’являвся на трьох скакунах. Уранці — на вепрі, вечірню зорю зустрів на білому коні, а рожевий світанок — верхи на Діонісії, найкрасивішій з його доньок, найулюбленішій. І скрізь, де він ступав, усе живе довкола вмирало.