Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Що ж, безперечне було принаймні одне: саме цими днями Джованні Ґімараєнс покинув поле битви і покинув його останнім.

Перший був Анакреон. Якось увечері цього сивочолого патріарха, вчителя не одного покоління, занесло в притон Паранаґуа Вентури, де саме грали тільки міченими картами. Коли весь час виграєш, то хіба це можна назвати справжньою грою? Тож йому захотілося спокусити долю в запеклій боротьбі з кульками, рулеткою й картами. Самі подумайте: ось ви берете фішку, ставите на конкретне число і виграєте. А як же гострі відчуття, азарт, задоволення? Та це ж кара Боже! А що він, Анакреон, чудовий гравець, повелитель рулетки і карт, що він таке зробив, щоби прогнівити Бога?

Хіба це гра?! Вигравати — не грати. Грати — це ходити по лезу ножа, балансувати на межі, тремтіти від страху програти і божеволіти від радості виграшу, гра — це коли ти програєш і виграєш. Гра — це очей не зводити з кульки, що підстрибує на рулетці, це затамовувати подих на неочікуваному числі, що принесе тобі удачу. А, дасть Бог, це число ще й кілька разів випаде — яке ж то щастя! А зараз Анакреонові навіть дивитися на ту кульку не хотілося, бо вона так чи так слухняно прямувала до виграшного числа, на якому стояла його фішка. А карти і кості? Та ж історія… Ну чим він заслужив на таке покарання?

Старий Анакреон звик грати чесно, ризик був для нього насолодою. А зараз? Боже, яка ганьба! Та хіба ж то гра — наперед знати результат?

Але доля підкинула йому Паранаґуа Вентуру.

— Мій заклад — це тобі не казино, Пеланкі, — сказав той. — У мене особливо не розженешся.

Обидва розсміялися. У закладі Паранаґуа Вентури самого лише везіння було замало, тут важили вміння ризикувати, невідступність і пильне око, інакше обіграють за дві секунди. Та Анакреон того вечора шахрайства не боявся: йому було важливо позбутися свого постійного везіння, що давало купу грошей, але не задоволення. Така вже була в нього натура.

Ариґоф теж після кількох днів небачених виграшів подався у «Три Герцоги» у пошуках справжніх емоцій. Кілька днів він жирував зі своїми грішми — правду кажуть, що легкий заробіток псує людину. От і Ариґоф геть сказився, надумав утримувати коханку, щоб вона ні в чому собі не відмовляла, закидав свою Терезу подарунками: купив їй співочого птаха, щоб заколисував її перед сном, поривався навіть платити за її квартиру і за покупки.

Відчувши себе утриманкою, Тереза запротестувала: о, вона, Тереза Негритуде, ще сама здатна заплатити за квартиру і за свого негра, бо має честь і гордість! Ще кілька подарунків можна було зрозуміти: птах її дуже зворушив, але щоб платити за її квартиру? Це вже занадто!

Так, завдяки Терезі, Ариґоф вчасно розгледів безодню під ногами: він раптом зрозумів, що останнім часом ходив у казино не заради гри, а заради грошей. Що ж це з ним сталося, куди ж поділась його чоловіча гідність? Тоді він і подався в «Три Герцоги», а Тереза знову відкрила йому свої обійми.

Щодо Мірандау, то ми вже знаємо, чим він поклявся. Як і завжди, він зустрічав світанки в гральних залах, любив жінок, гульки, але до фішок і карт ніколи більше не торкався. О, таких незбагненних явищ у своєму житті він ще раз не витримає. Джованні Ґімараєнс, тепер великий чиновник і землевласник, повернувшись у «Палас», не перетворився знову на завзятого гравця. Спершу він вирішив, що скільки житиме, ставитиме на «17», а гроші Пеланкі вкладатиме в землі та пасовиська для худоби. Проте дружина і знайомі засудили його за повернення до гри, і чарівний, хоч і консервативно налаштований, журналіст таки віддав перевагу званню доброчесного сім’янина, а не затятого гравця. Джованні не подався з «Паласу» в «Три Герцоги», не було його і в Паранаґуа Вентури чи в Зезе. Він вирушив на своє подружнє ложе, до його такої звичної вже відповідальності. Звісно ж, мав на те вельми вагомі причини, геть інакші, ніж в Анакреона та Ариґофа.

Тепер ми знаємо, як три паралельні реальності дійшли до спільного результату, поки Маестро Абсурду домовлявся з марсіанами та невинно розважався з амазонкою.

Перемога Кардозо і Са аж ніяк не похитнула матеріалістичних переконань впертого Максимо Салеса. Для нього все і так було зрозуміло: цей безневинний, на перший погляд, Кардозо і очолював оте кодло, а Зулміра була його спільницею, це ж очевидно, як божий день. Вони давно знають одне одного, давно перебувають у злочинному зв’язку, до того ж іще й коханці, а цей старий рогоносець Пеланкі нічого не помічає. Якщо це не так, то як тоді пояснити все, що відбувалося?