Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Дивовижний, надзвичайний Кардозо і Са, Кардозиньйо, хто би міг подумати, що він такий вправний любаско? Він практикував мистецтво кохання не лише на теренах нашої планети, а й в інших цивілізаціях. І залюбки передавав цю приємну науку своїй старанній та допитливій учениці.

— Кардозиньйо, а як кохаються на Сатурні? Якщо в них немає рота, то як вони цілуються? Як вони обіймаються, якщо в них немає рук?..

А маестро Абсурду знай собі вибухав лунким реготом.

— Зараз я тобі все продемонструю…

Єдине, чого Зулміра остерігалася, це щоб Пеланкі не довідався про їхній духовний зв’язок, містичну близькість, єднання споріднених душ, адже він неодмінно вгледить зраду там, де йшлося винятково про науковий інтерес та естетичну насолоду.

— А якщо Пекіто зараз увійде і побачить нас? Він здатен нас повбивати, якось він присягнувся…

Маестро Абсурду заспокоїв її:

— Я тоді зроблю отак, і ми станемо невидимі.

Він зробив руками магічні рухи і взявся описувати звичаї нептунців.

ГУЛЬВІСА СТАВАВ ЧИМРАЗ БЛІДІШИМ І ЗМУЧЕНІШИМ, ДОНА ФЛОР СХИЛЯЛАСЯ НАД ЙОГО ОБЛИЧЧЯМ: що з тобою, любове моя?

— Я стомився…

Ледь жебонів його голос, погляд став відсутній, погаслий, руки схудли… Дона Флор пояснювала це безладним Гульвісиним життям. Бо який організм здатен витримати таку постійну виснажливу напругу?

Історія повторювалася: колись усі теж вважали його міцним молодиком, який так і випромінював здоров’я й енергію, а він звалився долілиць у самісінький розпал Карнавалу, танцюючи в костюмі баїянки. Помер миттєво. Красивий, молодий і жвавий чоловік, а серце геть зношене. Дона Флор ніколи не забуде, як вона, попід руки з доною Нормою та доною Жізою, розштовхувала костюмований натовп, а потім побачила його, бездиханного, з усмішкою на обличчі, він сміявся в лице смерті. Поруч, немов у почесній варті, стояв Карліньйос Маскареньяс у костюмі цигана, мовчало його неземне кавакіньйо; площею пройшлася смерть, прикрашена брязкальцями, блискітками та яскравими барвами.

А зараз смерть підкрадається маленькими кроками. Спершу Гульвіса геть зблід, а потім став млявим, майже прозорим, якимось аж безтілесним, сливе невагомим. І це була не та хвороблива слабкість, коли немов танеш від хвороби, що з’їдає зісередини, ні, він не відчував болю, не мав гарячки. Він немов утрачав свою міць, а разом з нею — щільність, здавалося, він просто зникає.

Спершу дона Флор не надавала цьому значення, вважаючи, що Гульвіса, як завжди, занадто захопився своїми хлопчачими витівкам або — не виключено — просто жартував із нею, щоб налякати, а потім посміятися з її переляку. Який він був, той Гульвіса, такий і залишився, вона добре знала ці його звички, жарти і розваги за рахунок інших. Як казала не раз у паніці дона Розилда: той іще мартопляс.

Мати приїхала несподівано, з великими валізами, що віщували тривалий візит. Доктор Теодоро мовчки проковтнув цей удар долі і, як людина вихована, зустрів тещу приязно: «Ми завжди вам раді». З роками прикра вдача дони Розилди ще дужче погіршувалася, заледве переступивши поріг, вона залементувала на весь дім:

— Твій братичок справжній тюхтій, вайло і розмазня! А дружина його крутить ним, як циган сонцем! Я приїхала і більше звідси ні ногою!

«О, Боже милосердний, дай мені сил і терпіння…» — благала дона Флор, а доктор Теодоро вже геть зневірився. На її погрозу «більше звідси ні ногою!» було хіба дві ради: або ж отруїти її, але на це, будьмо відверті, йому забракне снаги, або ж сподіватися на диво, якого в наш час не буває. Тут доктор Теодоро сильно помилявся, й дуже скоро переконався в цьому.

Менш ніж через добу після приїзду дона Розилда вже мчала на пароплав до Назаре так шпарко, наче земля обпікала їй п’яти. Не вся пекельна нечисть, звісно, але Сатана, Люцифер, а може, Вельзевул, Демон або Чорт, хто його знає, яке він у потойбіччі має ім’я, але ясно було одне: це був найстрашніший з усіх дияволів, який, свого часу став її зятем.

Він тягав дону Розилду за волосся, а якось навіть збив її з ніг; весь день шепотів їй на вухо непристойності, погрожував надавати копняків, а потім задерти сукню й впердолити по самі помідори.

— Цей дім кишить привидами! Ноги моєї більше тут не буде… — заявила вона, пакуючи валізи.

«От і маєш диво, отже, дива таки існують», — сумирно констатував доктор, вважаючи, що він не заслуговує на такий неймовірний подарунок небес.

— Цей виблядок тут повсюди, він хоче мене вбити!.. — волала дона Розилда на прощання.