Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Пеланкі обернувся до Зулміри, ніби кажучи: «А, бачиш, казав, що він усе знає». Навіть до тієї вбогої халабуди, в якій Кардозо жив у неймовірних злиднях зі своєю дружиною й п’ятьма дітьми (він ніколи не брав грошей за добро, яке робив людям) уже дійшли чутки, адже в місті тими днями говорили тільки про «Палас», «Табарис», «Абайшадиньйо», столи рулетки та азарт. Містика чи шахрайство, диво-дивне чи звичайний обман, хай там як, а новину про Пеланкі ніхто не міг сприймати байдужо. Авжеж, до маестро дійшли ці плітки, та чи потрібні були йому вони, щоб дізнатися все, що його з цього приводу цікавило? Коли це він, Кардозо і Са, покладався на чутки?

— Сьогодні вранці, перед тим як виходити з дому, я сказав собі: «Пеланкі потребує моєї допомоги, він неодмінно шукатиме мене, нелегке в нього зараз становище».

— Нелегке, це дуже м’яко кажучи… Вони хочуть мене доконати, Кардозиньйо, хочуть поквитатися зі мною…

Пеланкі розповідав йому про всі ті чудасії, Кардозо спокійно слухав, сидячи навпроти і киваючи головою, немовби йшлося про звичні буденні речі. Жодного руху, який свідчив би про збентеження, тільки монотонне кивання головою, здавалося, жодне слово не здатне вплинути на його висновок щодо цієї історії. Слухаючи, маестро раз по раз спроквола скошував очі на оголене стегно уважної Зулміри, що грайливо вигулькувало з-під прозорої тканини пеньюара. Та ясно, що те гріховне видовище аж ніяк не заважало духові мудреця здійматися на вершину, а навпаки — тішило його.

Втомлений старечий погляд то блукав вдалині, то вдивлявся у вічність, то повертався до реальності. Коли Пеланкі закінчив свою довжелезну розповідь, Кардозо і Са, який і без неї усе розумів, оголосив свій вердикт:

— Це все марсіани… — безапеляційно заявив він.

І раптом вибухнув сміхом, ніби йшлося про якусь бешкетну витівку, ніби на кону не стояло щастя самого Пеланкі.

— Марсіани? Які марсіани?.. Не знущайтеся з мене, сеу Кардозо! Ви моя остання надія, не підведіть мене. Які ще, матері його, марсіани? Тут очевидні речі відбуваються, а марсіани до чого? Ніхто їх не бачив, та й узагалі, де гарантія, що вони існують? А от чаклунство — то зовсім інша річ, і всі ці темні вроки готові заподіяти і «добрі» люди…

— А кому не дано їх побачити, той і не побачить… Кажу ж: це все марсіани!.. А не всі ці ваші вороги та їхні діяння… Марсіани, знаєте, вельми цікаві істоти, і особливо їх вабить техніка, вони завжди хочуть усе дослідити, а завдяки вищому складу розуму, вони не мусять покладатися на ефемерне везіння чи боятися невдачі…

— Марсіани серед нас? — втрутилася в розмову Зулміра, яка завжди була ласою до таких цікавинок. — І давно?

Загалом, хай там що ви собі подумали, Кардозо і Са не був якимось типовим картоманом чи звичайним окультистом, який шукає відповідей у кришталевій кулі; був це і не пересічний провидець, і геть не хіромант.

— О, перші марсіани прибули до нас дуже давно. Та лише троє людей бачили їх на власні очі…

— І ви один із них?

Кардозо зашарівся й всміхнувся:

— О, дайте їм час, і ви ще побачите всю їхню силу. Незабаром людство чекають глобальні зміни, — з його вуст вихопився характерний сміх. — Але зараз вони невидимі… І тільки обрані…

— Сеньйоре, ви можете їх побачити? — втрутилася Зулміра. — Розкажіть, які вони? Красиві?.

— Ми порівняно з ними огидні потвори.

Дівчина геть спантеличилась.

— Сеу Кардозо, то, по-вашому, це вони до мене торкалися й щипали? Отже, вони теж таке роблять?

— Роблять що? — перепитав Кардозо, якому закортіло більше деталей. — Поясніть, як щипали і торкалися? Торкалися до чого?

І збентежена невинна жертва міжпланетних домагань розповіла про все, що з нею недавно сталося.

— Я показувала синці Пекіто, а також подругам зі школи дони Флор. То дона Флор тоді так розхвилювалася, що мало не зомліла.

На тобі: всім показала, а йому, Кардозо і Са, — дзуськи. Чи вона йому не довіряє? А без особистого обстеження in loco [80] На власні очі ( лат. ). (як казав кардинал Кошон) майже неможливо встановити походження того явища. Дещо роздратований Кардозо і Са відповів:

— Що ж, якщо така річ, то не думаю, що йдеться про марсіан. Якби то були марсіани, то максимум, що відбулося, це передача думок.

Максимум передача думок? Оце так маєш… — подумала Зулміра, розчаровано повертаючись до свого манікюру. А в Пеланкі досі була купа сумнівів.

— А що як це таки не вони?

— Не переживайте, довіртеся мені, я все з’ясую…