Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Ох, Гульвісо…

— Чому ти ставишся до мене, як до якоїсь паскудної собацюри? Годі, люба моя. Сьогодні або ніколи. Коли прилізе той огидний тарган, скажи йому, що ти погано почуваєшся. І ми покохаємося на славу.

— О!.. нізащо… Я, порядна жінка, і в думці не маю зраджувати своєму чоловікові, скільки разів ще тобі повторити?

Показався доктор у чистій піжамі, кімнатою розлився аромат запашного мила. Приємний вираз обличчя, тепла усмішка, чесний погляд.

— Теодоро, любий, ти мені, звісно, вибач, але давай не сьогодні, я щось погано почуваюся. Перенесімо все на завтра, якщо ти не заперечуєш.

Невже занедужала? Доктор непокоїться. О, вона ще вдень скаржилася, то, вочевидь, не звичайна знемога. Може, це застуда? Де ж це мій термометр, де таблетки, де з біса, аптечка? Ні, ні, любий, не турбуйся, лягай спати, і завтра я буду, як нова копійка, обіцяю…

— …здорова і до твоїх послуг… — ніжно прошепотіла дона Флор.

І як я могла так ганебно опуститись, як можна бути такою безсоромною? Куди? Куди поділися мої честь і гордість, де вона, моя мораль? — запитувала в себе дона Флор, вдячно цілуючи в щоку стурбованого чоловіка. Але доктор Теодоро наполягав: їй неодмінно потрібні ліки, принаймні заспокійливе, щоб добряче виспатися. Та щойно він вийшов по ліки та по воду, як дона Флор опинилася в Гульвісиних обіймах.

— Та чи ти збожеволів?! Негайно відпусти мене, він зараз повернеться…

Гульвіса цілком об’єктивно та неупереджено зауважив:

— А знаєш, він не такий уже й поганий хлопець, оцей твій другий чоловік. Зовсім навпаки. Він мені дедалі більше подобається… Між нами кажучи, ти чудово влаштувалася, він завжди піклуватиметься про тебе, а я буду з тобою чудово кохатися.

Доктор приніс глечик зі свіжою водою, дві склянки і маленьку чарочку з прозорими ліками.

— То звичайна валер’янка, досить двадцяти крапель на півсклянки води й одразу ж заснеш.

Теодоро ретельно відрахував краплі, налив у склянку води. Але варто було йому на мить відвернутись, як хтось поміняв склянки. Хто це зробив? Гульвіса чи сама Флор? І як доктор, чудовий фармацевт, компетентнішого і знайти було годі, не відчув специфічного смаку валер’янки? Диво та й годі. Що ж, одним дивом більше, одним менше, суті справи це не змінить і нікого не здивує. А можливо, склянок ніхто і не переставляв, просто дона Флор не випила валер’янку, а доктор, поцілувавши дружину, просто собі відразу заснув, заколисаний монотонним стукотом дощу.

— Ось і все… — сказав Гульвіса. — Тепер нам ніхто не завадить, кохана…

— Тільки не тут… — почала благати дона Флор, і останніми безсилими краплями стікала її гідність і повага до другого чоловіка. — Ходімо, краще у вітальню…

Відчинилися ворота раю, пролунало алилуя. «Де це ти бачила, щоб кохались у сорочці?», дона Флор покірно постає перед ним оголена, звабна і красива. Вони, немов одне ціле, два оголених єства, які от-от зіллються воєдино. Її лоно пронизує вогненний спис: удруге Гульвіса безчестить її, спершу незайманкою, а тепер — заміжньою жінкою. А потім вони летять, кружляючи росянистими луками, назустріч світанковій зорі.

Ніколи ще дона Флор так не тремтіла, вона згорала від пристрасті, знемагала від жадання, билася, немов у лихоманці.

Ох, Гульвісо, якщо ти так зголоднів, то що вже мені казати, коли увесь цей час я була, мов на суворій дієті, без солі та цукру, цнотлива та порядна дружина поважного та шанованого Теодоро. Чого варта ота репутація, та й яке мені діло до всіх пліткарок, які тільки й чекають нагоди, щоб спаплюжити моє добре ім’я? Так, я заміжня, то й що? Ти, головне, цілуй, обпікай кожну клітинку мого спраглого тіла своїми палкими вустами з присмаком цибулі, спали своїм вогнем мою цнотливу непокору, навіки розірви сталевим списом ту доброчесну перепону сором’язливості, адже я твоя, твоя рабиня, твоя сучка…

Вони кохалися знову й знову, відлітали до небес і спускалися на землю, поринали в забуття і приходили до тями, підкорювали нові вершини і топилися одне в одному.

Гульвіса шепотів, яка вона красива, як він кохає її, ось таку, зухвалу та невгамовну, і як полюбив її колись ніжною незайманкою.

— Пам’ятаєш, як я вперше доторкнувся до тебе? Карнавальна хода дійшла до берега, і ти до мене притулилася…

— Ти обійняв мене і провів рукою, отак…

Він повторив цей рух, і в пам’яті до найменших деталей зринули відчуття тієї миті.

— Той твій хвіст, немов у русалки, бронзове лоно, пружні перса… Ти розквітла, моя квіточко, розквітла, моя Флор, яка ж розкішна ти стала, солодка і манлива кожною клітинкою твого тіла. Мушу зізнатись, я цілував багатьох жінок, але жодна, чуєш, жодна з них не зрівняється з тобою, клянусь тобі, Флор… А якими винятковими соками стікає твоє лоно…