Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Так от, ця відьма Заїра геть висушила його фарт та везіння. Стурбований Ариґоф ламав голову, де ж інша частина його краватки. Мабуть, прив’язана до ноги якогось Кабокло разом із його фотокарткою, тією самою, де він, усміхнений, вилискує своїм золотим зубом. Ариґоф подарував її колись безсердечній коханці на знак своєї любові, а тепер тільки й уявляв, як вона штрикає шпилькою в його зображення, щоб чимраз швидше гасла його щаслива зоря.

Чого він тільки не робив: і ванну, настояну на листі, приймав, і Епіфанія де Огум молилася за нього. Тричі чаклунка готувала йому настоянку для ванни, але варто було листю торкнутися до його тіла, воно відразу ж опадало, таке сильне було прокляття Заїри.

Негр снував вулицею Чилі, розмірковуючи про мінливість долі. Він саме вийшов із ресторану й прямував до Терези. Після того нещасного вечора в клубі, коли він програв усе до останньої копійки, Валдоміро Лінс запросив бідолаху на вечерю. Зі злості Ариґоф за раз уплів сніданок, обід і вечерю.

— Ти, певно, вмирав від голоду, Ариґофе, чи що з тобою, друже? — занепокоївся Валдоміро, спостерігаючи, як ненаситно маламурить негр, і почув його похмуру правду:

— Я вже й не знаю, чи ще колись їстиму…

— Та що з тобою, ти захворів?

— Гірше, ой гірше. Мій фарт, моє одвічне щасливе везіння, а разом із ним усю мою долю прив’язали до ніг Кабокло, очорнили помстою ориша. Я вже геть зневірився, друже…

І він розповів йому свою нещасну історію: хоч би до чого він брався — везіння і близько не було. Чи коли грав у кості, чи в карти, чи навіть у рулетку, байдуже, все марно — він неодмінно програвав. Гравці вже кидали косі погляди і навіть почали уникати його, хвилюючись, щоб ті зловісні чари не перейшли на них.

— Я суцільне невезіння, братику…

Так докладно про все розповівши, негр сподівався, що Валдоміро Лінс, цей заможний добряк, перейнявшись його халепою, позичить трохи грошей на гру. Але надії негра здиміли, коли замість очікуваних грошей Валдоміро обмежився порадою, мовляв, такого чорного невезіння можна позбутися лише в один спосіб: на якийсь час узагалі облишити гру. Нехай ослабне сила чаклунства й осяде закляття ебо. Та і самому Ариґофу не завадить заспокоїтись. Якщо ж він впиратиметься й далі, то залишиться без копійки і під заставу підуть його останні штани. Він, Валдоміро Лінс, добре знав з власного досвіду, що спокушати долю не варто, і якось навіть більше трьох місяців не торкався ні карт, ані фішок, ані будь-чого азартного.

Прямуючи вулицею Чилі, Ариґоф думав собі, що приятель таки правду каже: одержимість та зацикленість тут не зарадять, краще йому навідати Терезу да Географію, цю біляву красуню, до якої він скипав жагою і яка стала причиною ревнощів Заїри. В її ліжку, ліниво розвалившись і посьорбуючи кашасу з лимоном, йому вдасться втекти від реальності й забути всі невдачі та невезіння, що спіткали його останнім часом. Так і є, цього разу негр Ариґоф зазнав краху, від його успіху тільки й зосталось, що сороміцька поразка. А що було йому робити? Той Валдоміро Лінс таки мав рацію, він людина досвідчена, поганого не порадить.

Хоч і не відразу, та все-таки вирушив він до Терези; не в його правилах було кидати поле бою, навіть якщо знав, що приречений на поразку. Він згадав іншого Валдоміро, свого найкращого та незамінного друга Гульвісу, який так рано покинув цей світ, упевненого та сміливого, що йому й досі не було рівних ні на ігровому полі, ні у житті. Ось хто без сумніву допоміг би йому, якби був живий!

Як тоді, кілька років тому, після виснажливих тижнів суцільного невезіння, коли не лише в кишенях вітер гудів, а й не було де тих грошей шукати, Ариґоф зайшов до «Табарису», де зустрів Гульвісу, якому — навпаки — доля всміхалася, даруючи купу фішок і щасливих чисел. Того вечора Гульвіса поділився з ним фішкою та своєю удачею: за лічені хвилини він виграв дев’яносто шість конто, чого з ним досі ніколи досі не траплялося. То була ніч нечуваних галюцинацій: не довго думаючи, він замовив півдюжини костюмів, жбурнувши кравцеві в лице кілька кредиток у п’ятсот мільрейсів. Так, то була достоту незабутня ніч, ніч шалених оргій у борделі Карли, і все за його кошт; ніч, що навіки стане легендарною згадкою гральних вечорів у Баїї!

Дивно, та щойно він згадав про Гульвісу, як надзвичайно чітко почув його глузливий голос:

— Ну що, відчайдушний утікачу, де твоя славетна відвага? Геть у дупі залипла? Хто не випробовує долі — не вартий удачі, і ти це добре знаєш. І відколи це ти перетворився на чемного учня Валдоміро Лінса? Хіба ж не ти добряче давав усім прикурити в гральних залах, коли той допіру вперше прийшов до столу?