Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Флорипедес… — пробурмотів Селестино, й подумав: «яке безглузде ім’я» — Скажіть, якщо ваша ласка, сеу докторе, а вдома ви теж так звертаєтеся до своєї дружини?

— О ні, вдома вона для мене Флор, як і для всіх інших. Але…

— Дякувати Богові… — Селестино жестом зупинив доктора: час банкіра — це гроші. — Так от, любий докторе, як я знаю, на рахунку дони Флор, або ж дони Флорипедес, як ви її величаєте, лежить кругленька сума, якої більш ніж достатньо для першого внеску.

Доктор навіть і не думав про гроші дружини.

— Але ж це не мої гроші, вона заробила їх важкою працею, то святе, як я можу дозволити собі розраховувати на них?..

Знову банкір зміряв фармацевта поглядом: Гульвіса не лише просив ті її копійки на гру, ще й іноді забирав їх силою. Навіть руку на неї підіймав, принаймні ходили такі чутки…

— О, воістину благородний вчинок, гідний такої шляхетної людини, як ви, — вишукана ввічливість португальця раптом змінилася відвертим хамством. — Та ви просто віслюк, ось хто ви, як оті аристократи, що, маючи рояль, довбають каміння… От поясніть мені, яка користь із тих «важко зароблених» грошей дони Флор, якщо вони мертво лежать у банку? Його дружина мріє придбати будинок, а цей пан тут своє сране лайно, так-так, пане, істинне лайно оця ваша демагогія! Маєте таку нагоду, і втрачаєте її. Хіба ж у вас, як у подружжя, не спільні гроші?

Доктор Теодоро проковтнув і «дурня», і «віслюка» і навіть «сране лайно», адже він добре знав португальця і багато чим був йому зобов’язаний.

— Не уявляю, як я маю їй про це сказати…

— Що ви не уявляєте? Та тут і уявляти немає чого: коли з жінкою найкраще все обговорювати? У ліжку, дорогенький. Я всі такі питання зі своєю жіночкою тільки там і обговорюю, й ще жодного разу цей спосіб мене не розчарував. Слухайте сюди, маєте добу на роздуми. Якщо завтра у цей час ви не прийдете, я продам будинок тому, хто дасть більше… А зараз вибачайте, у мене купа роботи…

Усе-таки не в ліжку, а за столом, щойно впали перші сутінки, за вечірньою кавою з молоком, доктор Теодоро переповів доні Флор свою розмову з банкіром, не згадавши, звісно ж, про його хамство.

— Думаю, тобі таки не варто чіпати цих грошей.

— А що мені з ними робити?

— Це гроші на твої особисті витрати… Особисті, розумієш?..

— Та про які витрати ти кажеш, Теодоро, якщо ти мені взагалі не даєш за щось заплатити? Ти навіть матері моїй допомагаєш… Геть за все розраховуєшся ще й сердишся, якщо я бодай трохи хочу долучитися. Я весь цей час тільки те й роблю, що кладу ці гроші в банк; лише двічі я знімала звідти невеличку суму тобі на подарунок. То навіщо мені ці гроші, які навіть витратити ніде не можу? Хіба в могилу зі мною покладеш їх, коли помру…

— Та не мели дурниць, люба… — Ну погодься, що, як твій чоловік, я зобов’язаний…

— А чому це я не можу долучитися до купівлі нашого будинку? Чи, може, ти не вважаєш мене своєю правою рукою, своєю вірною подругою? Як тебе послухати, то я годжуся лише на те, щоб прибирати дім, лагодити і прасувати твій одяг, готувати їсти і лягати з тобою в ліжко? — обурилася дона Флор. — То я для тебе лише служниця й наложниця?

Вражений цим несподіваним вибухом дружини, доктор Теодоро остовпів, він не міг мовити й півслова, так і сидів, тримаючи в руці ложку перед своїм роззявленим ротом. Дона Флор трохи себе опанувала.

— Якщо ти мене кохаєш і поважаєш, то просто мусиш дозволити мені долучитися до купівлі нашого спільного дому…

За весь час їхнього спільного життя доктор Теодоро ще жодного разу не був такий зворушений, як цього вечора. Завжди стриманий, він раптом пристрасно вигукнув:

— Ти ж знаєш, Флор, як сильно я тебе кохаю! Ти — моє життя! Невже ти в цьому сумнівалася?!

— Та хіба ж я тобі не жінка, не твоя рідна дружина? Слухай сюди: якщо завтра ти не підеш у банк, то підписувати угоду з Селестино піду я… — рішуче підсумувала дона Флор.

Доктор Теодоро підвівся, підійшов до дружини і міцно її обійняв. Зворушена і схвильована дона Флор пригорнулася до чоловіка. Так, обійнявшись, вони сіли на канапу, цієї миті дона Флор відчувала до нього майже пристрасну ніжність.

— Ти найрозумніша, найсправедливіша та найкрасивіша з усіх жінок…

— О ні, мій Теодоро, зовсім я не найкрасивіша… — І, пильно глянувши в добрі, щасливі чоловікові очі, додала: — Не найкрасивіша, але клянусь тобі, любий, я докладу всіх зусиль, щоб бути найрозумнішою й найсправедливішою.

Мовивши це, вона припала вустами до губ доктора і він відповів їй палким поцілунком: її добрий чоловік, шляхетний доктор Теодоро, який єдиний заслуговує на її ласку і тіло.