Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Інес? Ото та худюща? — Гульвіса мусив напружити пам’ять, щоб згадати ту тонку Інес Васкес дос Сантос з її хтивим личком та непогамовним апетитом.

— Ага, ту шкіру та кості забудеш… Невже тебе засмутив той порожній флірт? Зустрівся з нею разочок, і той був не з найкращих, мушу сказати. Та й стільки часу відтоді минуло, чи варто зараз тим перейматися?

— Не варто перейматися, кажеш, а от я про той твій порожній флірт дізналася тільки недавно… Уяви, скільки сорому я натерпілась, Гульвісо! Ти помер, у мене нове життя, новий шлюб, а мені й досі розповідають про твої розпусні походеньки… От я і покликала тебе, щоб раз і назавжди розставити крапки над «і» у цій справі. І зовсім не через те, що ти собі там надумав…

— Але ж, люба, що було — те загуло, тим більше, раз я вже тут, нічого поганого не станеться, якщо ми собі трішки покохаємося. Такої нагоди не варто втрачати… Ти ж теж цього хочеш, а про мене — то й говорити годі…

— Ти мав би вже зрозуміти, що я не з тих жінок, які дурять своїх чоловіків. Сім років ти водив мене за носа, зраджував наліво і направо… Сім років про це всі навколо знали й обурювалися…

— І ти зважаєш на тих сорок цокотливих?

— Бо ти не один раз із кимось волочився, ти робив це систематично, весь час… Інша давно би тебе покинула, відплатила б тією ж монетою й добряче зганьбила б такого чоловіка. А я так вчинила? Ні, я мовчки терпіла, бо я, Гульвісо, Богу дякувати, порядна жінка. Та що й казати, я жодного разу і не глянула на іншого, доки ти був живий…

— Я знаю, люба…

— Якщо ти це знаєш, чому ж хочеш, щоб я зганьбила Теодоро, хорошу і порядну людину, мого чоловіка? Він на руках мене носить, шанує й ніколи, чуєш, жодного разу мене не зрадив. Жоднісінького, Гульвісо, навіть було якось… — і дона Флор раптом замовкла на півслові.

— Якось було що, люба? — обережно запитав він. — Кажи далі…

— За ним чимало жінок мліє, та він їх навіть не помічає…

— Чимало, кажеш? А чи ти, люба, не перебільшуєш? Бо була одна-єдина, і та Маґнолія — перша повія Баїї, й саме її він так по-дурному відшив. Хто таке бачив, щоб поважний чоловік, наче якийсь хлопчисько, так злякався жінки, що мало «рятуйте» не закричав… Просто ганьба… Знаєш, як його після цього називають? Доктор Клізма, люба…

— Перестань, Гульвісо. Хочеш говорити відверто, гаразд, я згодна, але насміхатися з мого чоловіка, оце вже ні… Затям: я його люблю й поважаю, дуже ціную його ставлення до мене і ніколи не зганьблю його доброго імені…

— Але ж ти перша завела про це мову, моя пташко. Тож скажи мені, тільки щиро: кого ти більше кохаєш? Мене чи його? Тільки не лукав… Його чи мене?..

Він поклав голову доні Флор на груди, і вона почала ніжно перебирати його волосся. Каверзне запитання Гульвіси заскочило її й вибило ґрунт з-під ніг.

— Я не брехатиму йому, Гульвісо, він не заслуговує на таке…

Гульвісине обличчя осяяла мила, безневинна, майже дитяча усмішка. Дона Флор торкнулася кучериків на його грудях і від цього дотику її тілом розлилося солодке тепло. Тоді він упевнено сказав:

— Тепер я не сумніваюся, що мене ти кохаєш більше.

— Ні, ти цього не вартий…

Рука дони Флор намацала шрам від ножа: як же любила вона гладити цю близну — спогад про бійку після втечі Гульвіси з коледжу. Ах, Гульвіса, такий легковажний і нерозважливий, такий милий!

Надвечірнє сонце проникло в кімнату, а легенький бриз бавився зі світлом і тінню.

— Я дуже сумував за тобою, кохана, моя туга була така безмежна, що давила на груди, наче тонни сирої землі. Хотів прийти до тебе ще раніше, задовго до того, коли ти вперше покликала мене, але мене тримав мокан, що його дав тобі Діді, я тільки щойно зміг від нього звільнитися… Бо лише тепер ти покликала мене по-справжньому, тільки тепер я став тобі потрібен…

— Я теж весь цей час сумувала за тобою… Хоч і мучилася з тобою за життя, та як тебе не стало, я теж ледь не померла…

Раптом у грудях дони Флор забриніло дивне відчуття, їй хотілося чи то сміятися, чи то без причини плакати, але так тихенько, щоб чула тільки сама. Від ніжного дотику його руки, від білявої голови, що мирно спочила на її грудях, тілом розлилося спокійне тепло, і страшно було поворухнутися, щоб не сполохати цю мить. Дона Флор повільно нахилилася до Гульвісиного обличчя, а він повільно підняв своє, і їхні вуста злилися в поцілунку. Дона Флор ледве встигла вирватися з його обіймів, відчувши, як земля втікає з-під її ніг…

— Ах, милий Боже!

Не варто було ні на мить відступати і піддаватися пристрасті, щоб диявол її не обдурив…