Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Та подумаю, — відповів Петрусь пригнічено, бо не знав, чим це все закінчиться: жандарм нікуди не пішов, а продовжував стояти коло Вуя.

— От і добре! Добре те, що славно закінчується, — підсумувала бабуся, — а знаєш що, хлопче, хочу тобі залишити щось на добру згадку про франкфуртців. Що тобі дуже хотілося б мати?

Петро здивовано втупився у бабусю круглими великими очима. Щойно він стояв і чекав на найгірше, а тут мають виконати його бажання! Хлопець був геть збитий із пантелику.

— Так-так, я цілком серйозно, — підтвердила бабуся, — маєш дещо отримати на добру згадку про людей із Франкфурта. Цей подарунок стане знаком того, що вони не тримають на тебе зла. Розумієш, про що я?

Помалу Петрусь почав усвідомлювати, що йому не треба більше боятися покарання, а добра пані, яка сидить перед ним, врятувала його від злого жандарма. Хлопчик відчув величезне полегшення: ніби гора з плечей звалилася. Водночас пастушок зрозумів, що не треба приховувати вчинене. Набагато краще зізнатися відразу. Тому випалив:

— Я ще папір загубив.

Бабуся хвилину збиралася з думками. Потім, пригадавши перебіг подій та написану нею телеграму, яку дали малому, нарешті второпала, що це йдеться про неї. Тому підбадьорила хлопчину:

— Ось так, правильно, що зізнався. Відразу скажи, як щось не так зробив. Ну то що ти хотів би?

У Петруся мало в голові не запаморочилося. Можна побажати, що завгодно, все, що забажаєш! Перед його очима постали ятки базару в Маєнфельді. На їх прилавках завжди була сила-силенна усього. Хлопчик годинами розглядав товар і вважав усе недосяжним, бо багатим був щонайбільше на п’ятака, а вартувало це диво вдвічі більше. На прилавках лежали червоні дудочки, у яких можна дути і скеровувати кіз, привабливо лискучі розкладні ножики, зі зручним круглими колодочками. Такий ножик тут називали «цизориком». Ним так зручно стругати та вирізьблювати ліщинові прутики!

Петрусь стояв задуманий і ніяк не міг визначитися, чого він хоче найбільше: ножика чи дудочку. Тут йому спало на думку, що так можна й до наступного ярмарку стояти і нічого не надумати.

— Гривеник! [45] Гривеник — десять копійок. — рішуче визначився хлопчик.

Бабуся заусміхалася.

— Думаю, це без перебільшень. Ходи-но сюди! — вона дістала гаманець і вийняла звідти великого круглого талера та додала до нього ще дві монетки, вартістю по десять копійок. — Займемося лічбою, дивися, ось тут стільки по десять скільки тижнів у році! Отож, можеш кожної неділі використовувати десять копійок і цього тобі вистачить на цілий рік.

— На весь мій вік? — простодушно перепитав хлопчина.

Бабуся не втрималася і розреготалася так голосно, що чоловіки, які про щось бесідували коло хатини, перервали розмову та прислухалися, що воно там таке.

Бабуся нестримно реготала.

— Так ми і вчинимо, — промовила вона, витираючи сльози, що виступили від сміху, — додам у свій заповіт ще один пункт. Сину, чуєш, із цього часу заповідаю виділяти з мого спадку Петрусеві-козопасу десять копійок щотижня, доки він житиме на цьому світі.

Зеземанн кивнув на знак згоди і теж розсміявся.

Петрусь дивився на копійки в своїй руці і ніяк не міг повірити, що вони реальні.

Потім зі словами: «Слава тобі, Господи!» рвонув із місця великими скоками, проте тепер уже втримався на ногах, бо не страх гнав його, а втіха. Його охопила така радість, якої іще не мав ніколи в житті! Він позбувся нараз усіх своїх страхів, а кожного тижня йому даватимуть гривеник і це впродовж усього життя!

Весело пополуднавши перед хатиною, товариство взялося розмовляти про те та се. Клара взяла батька за руку (а той аж світився, та виглядав усе радіснішим, коли дивився на доньку) і промовила зі жвавістю, яка раніше не була їй властива:

— Татку, ти б тільки знав, скільки хорошого день за днем зробив для мене дідусь! Неможливо всього й перерахувати, проте я назавжди запам’ятаю його доброту. Постійно думаю, що б я могла зробити для нього чи подарувати йому щось таке, нехай би він теж мав радість, нехай не таку велику, як я… Але як би йому віддячитися?

— Знаєш, дитино, це і моє найбільше бажання, — підтримав її татусь.

Зеземанн підійшов до Вуя, який розмовляв зі старенькою, судячи з виразу їхніх облич, на приємну для обох тему. Той підвівся назустріч гостеві, який вхопив його руку і схвильовано сказав:

— Мій любий друже, дозвольте мені відірвати вас на хвилину-другу від бесіди, бо маю потребу побалакати з вами. Ви ж бо прекрасно розумієте мої відчуття: вже багато років поспіль у мене не було більшої радості, ніж оце зараз. Що мені з усіх моїх грошей та маєтностей, коли бачу свою дитину важко хворою?! І ніякі багатства не спроможні вилікувати мою донечку. А ви, подібно до Господа нашого Ісуса, зцілили моє дитя. І не лише Кларі, а й мені подарували нове життя. Скажіть, будьте такі ласкаві, як мені вам віддячитися? Я навіть не уявляю, що можу зробити, бо ваша доброта неоціненна. Скажіть самі? Все, що маю, можу віддати вам!