Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Хлопчина пішов із папірцем в руці й страшенним полегшенням на серці.

Нарешті після радісних подій цього дня можна було дружно всістися за стіл перед хатиною та розповісти бабусі усе за порядком: як дідусь помалу привчав Клару самостійно стояти та робити невеличкі кроки… Потім вона побувала на високогірному пасовиську… вітер зіштовхнув інвалідного возика в долину… А Клара так прагнула побачити красиві квіти, що… пішла. Ось так і взнала бабуся, що відбулося, поки її не було.

Розповідь дівчаток була тривалою, бо старенька перебивала їх, вигукуючи: «Та як таке може бути! Чи не сниться мені усе це? Ми дійсно зібралися за столом, перед хатиною, і ця квітуча дівчинка, зі свіжим личком, — моя бліда, безсила та вічно квола Кларуся?»

А Клара та Гайді тішилися з її слів: гарно ж вони придумали — влаштувати бабусі таку веселу несподіванку, враження від якої не вщухає.

Тим часом Зеземанн залагодив усі справи в Парижі й також задумав зробити приємну несподіванку для своїх близьких. Одного сонячного ранку він купив квиток і, не попередивши матір, сів у потяг, що їхав до Базеля. Туди прибув удосвіта наступного дня, й не відпочиваючи, відразу продовжив подорож. Його охопило велике бажання побачити донечку, якої не бачив довгих три місяці літа. Отож у Бад Раґац Зеземанн прибув буквально за кілька годин після того, як його матуся почала сходження на полонину.

Він навіть зрадів, що не застав її в місті, бо це співпадало з його планами — відразу їхати до донечки. Отож Зеземанн зараз же сів у карету, що курсувала до Маєнфельда. Там дізнався, що його можуть підкинути до Дьорфлі, й радо погодився на цю пропозицію, бо вважав, що піших прогулянок йому ще буде достатньо.

Сходження видалося йому дуже довгим та досить таки важким. Він ішов та ішов, а ніяких осель ніде не було видно. А він добре знав із чисельних розповідей, що на півдорозі до хатини Вуя буде ще помешкання пастушка.

Витоптаних стежок було багато. Інколи вони розходилися врізнобіч, тож Зеземанн почав сумніватися: чи туди іде, може, хатина Вуя з іншої сторони гори? Він став розглядатися, чи нема поблизу когось, у кого можна спитати дорогу. Проте навкруги було тихо й безлюдно. Лишень посвистував гірський вітер, у повітрі бриніли комарики та весело виспівував якийсь пташок у гіллі самотньої модрини. Зеземанн зупинився перепочити та остудити спітніле чоло під прохолодним вітерцем.

Аж ось почулися швидкі кроки: хтось квапився додолу. Це був Петрусь із телеграмою у руці. Він збігав горою навпростець, а не стежиною, на якій стояв Зеземанн. Тому, як тільки хлопчик опинився достатньо близько, той махнув рукою щоб він підійшов. Петрусь бокував, нерішуче, з острахом. Виникало враження, що у нього лише одна нога справно ступає по землі, іншу ж йому доводиться волочити.

— Хлопче, давай, жвавіше, — підігнав його Зеземанн. — Скажи-но, чи я правильною стежкою іду? Чи вона виведе мене до хатини, в якій живе старий із дівчинкою Гайді? У них гостюють люди з Франкфурта.

У відповідь почувся лише тихенький писк, сповнений страшенного переляку. Петрусь стрімголов покотився крутим схилом так, як котився інвалідний візок, виробляючи чудернацькі кульбіти. На щастя, хлопчик скотився неушкодженим, а не частинами, як той.

Не пощастило тільки телеграмі: перекочуючись схилом, хлопчина порвав її на шматочки.

— Дивні ці горяни, перелякані якісь, — зауважив Зеземанн, подумавши, що така поведінка простодушного хлопчини пов’язана з тим, що той побачив чужинця.

Він поспостерігав ще хвильку за карколомним спуском Петруся, а потім продовжив сходження нагору.

Тим часом хлопчик набрав такого розгону, що ніяк не міг спинитися, котився все далі й далі…

Проте такий спосіб пересування зовсім не тривожив Петруся, в цю хвилину його охопили страх та відчай, бо він вважав, що то приїхав жандарм із Франкфурта. Бо ким іще міг бути цей чоловік, що розпитував про Вуєвих пожильців?

На останньому крутому схилі перед селом пастушок закотився в кущі, де нарешті зупинився. Хвилину-другу Петрусь просто лежав, бо мусив очуняти й зібратися з думками.

— От тобі й на, ще одного маємо! — пролунав чийсь голос поруч, — кого ж це так моцно трунули, [43] Моцно трунули — сильно штовхнули. що він, як мішок з бараболями, покотився?

Голос належав пекареві, який так собі жартував. Він саме вийшов трохи охолонути та ковтнути свіжого повітря, бо кілька годин поспіль вистояв біля гарячої печі. Отож стояв і спостерігав, як Петрусь ну точнісінько як те інвалідне крісло, котився схилом додолу.