Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Пастушок зірвався на ноги. Йому знову зробилося дуже страшно, бо тепер і пекар знав, що возика попхали з гори. Хлопчина, не оглядаючись, кинувся вгору. Зараз йому б додому, в своє ліжко та під ковдру, там він почував себе в цілковитій безпеці.

Але на полонині залишилися кози, за які він відповідає, а Вуй велів хутко повертатися, щоб ті довго не були без нагляду. Найбільше з усіх Петрусь боявся та страшенно поважав старого. Він ніколи не наважився б проявити непослух перед ним. Пастушок голосно заохав і пошкутильгав вгору. Він таки мусить дійти, мусить і все! Проте бігти він уже не мав сили: страх та численні забої, спричинені тим карколомним спуском не пройшли без наслідків. Отож, стогнучи та шкутильгаючи, хлопчина подерся схилом догори.

Тим часом Зеземанн дійшов до першої хатини на полонині, тож впевнився, що іде вірно. Це надало йому нових сил і він наддав ходи. Й нарешті побачив довгоочікувану хатинку, за якою колихали верхів’ям старі ялини.

Втішений Зеземанн почав спинатися на останній перед нею косогір. Ось зараз він ошелешить своєю появою дітей! Проте товариство, що зібралося в хатині, помітило його першим і для татка було приготовано те, чого він ніяк не міг очікувати.

Коли Зеземанн вийшов на полонину, назустріч йому рушило двоє. Висока рожевощока та білокоса дівчинка опиралася на Гайді, темні очі якої просто палахкотіли радістю. Зеземанн, завмерши, втупився в дітей. По обличчі рясно покотилися сльози. Які тільки спогади не наринули на нього в цю хвилину! Саме так виглядала покійна матуся Клари: блондинка з рожевими щічками. Зеземанн втратив відчуття реальності: вже не знав — чи це дійсність, чи сон…

— Татусю, ти мене не впізнав? — гукнула Клара, що аж світилася від щастя. — Я так змінилася?

Зеземанн кинувся до дочки і обняв її.

— Так, ти дуже змінилася! Чи ж це можливо? Чи ж це насправді діється?

Вражений татусь аж відступив крок назад, щоб іще раз глянути й переконатися, що це реальність, а не марево.

— Кларусю, це ти? Це дійсно ти? — вигукував він, то обнімаючи дочку, то обзираючи її.

До них підійшла бабуся, яка просто мусила потішитися зі щасливого сина.

— Ну, синочку, що тепер скажеш? — гукнула вона. — Ти приготував для нас гарний сюрприз, але наша несподіванка таки набагато краща, чи не так? — Матуся сердечно пригорнула його. — А тепер, любий, ідемо привітаємося з Вуєм. — Він — наш найбільший благодійник!

— Авжеж, я мушу обов’язково привітатися і з рідною нам Гайді, — промовив Зеземанн, потискуючи дівчинці руку. — Гарно тобі тут, на полонині, еге ж? Та що тут запитувати! Он яка весела та круглолиця, ні одна квіточка гарніше за тебе не виглядає. Дитино, це така радість для мене тебе побачити, така радість!

Гайді також була дуже рада бачити привітного пана Зеземанна. Він завжди був таким добрим до неї! А те, що він тут, у горах, і собі став щасливим, завдавало їй неймовірної втіхи.

Бабуся підвела сина до Вуя. Чоловіки приязно потиснули один одному руки. Зеземанн висловлював вдячність та був неймовірно зворушений дивом, свідком якого він щойно став. Старенька свою радість та подивування чудесним зціленням Клари вже виразила, а тепер хотіла поглянути на ялини.

Під ними на неї очікувала чергова несподіванка. Посередині між деревами, де довге гілля залишило трошки місця для сонця, стояв великий та красивий букет синього тирличу. Квіти виглядали свіжими (на них навіть роса не висохла) наче щойно виросли. Бабуся від захвату аж у долоні сплеснула:

— Ой як гарно, як чудесно, як славно вони виглядають! — вигукувала вона. — Гайді, дитино люба, іди-но сюди! То ти так для мене постаралася?

Діти також прийшли подивитися.

— Ні, ні, то не я, — відмовилася Гайді, — але знаю, хто це зробив.

— Так само чудесно, бабусю, і на пасовищі, вгорі, та ні, там набагато красивіше! — втрутилася у розмову Клара. — А ну, чи зможеш відгадати, хто би це міг сьогодні вранці нарвати їх для тебе?

Внучка так задоволено посміхнулася, що бабусі на якусь мить здалося, наче вона сьогодні вже сама була на пасовищі. Проте, звісно, це було неможливим.

За ялинами почулося тихеньке шарудіння. Петрусь таки зійшов на полонину. Проте, коли вздрів, хто стоїть коло Вуя, зробив добрячого гака й тепер хотів тихцем, ховаючись за деревами, спинатися далі. Але бабуся помітила пастушка, відразу впізнала його, їй одразу ж сяйнула думка: чи то часом не Петрусь приніс квіти, а тепер зі скромності та лякливості намагається непомітно піти геть? Та ні, такого не можна допустити. Нехай дитина отримає маленьку винагороду за такий хороший вчинок.