Хулио Кортасар - Таємна зброя

— Там усе без змін? — запитала Аліса, дивлячись на двері.

— Так, — сказала Жинетт, лягаючи від сміху. — А◦це та пані, що пильнувала псів?

Я◦хотіла пити і спати, але мені нічого не запропонували, навіть де сісти. Вони були надто окрилені банкетом, усім тим, що бачили, поки подавали до столу чи приймали пальта при вході. Пролунав дзвінок, і Аліса, досі ще з пекінесом на руках, вибігла. З’явився мсьє Родолос, пройшов мимо, не глянувши на мене, і відразу ж вернувся з п’ятьма псами, які стрибали і ластилися до нього. Я◦бачила, що в нього повна пригорща грудок цукру і він роздає їх собакам, аби ті йшли за ним до вітальні. Я◦обперлася на великий стіл посеред кухні, намагаючись не дуже дивитися на Жинетт, яка, заледве вернулася Аліса, продовжила теревенити про мсьє Бебе і переодягання, про мсьє Фрежуса, про піаністку, що виглядала як сухотниця, про те, що панночка Люсьєнн сперечалася з батьком. Аліса взяла одну з напівпорожніх пляшок і піднесла її до рота із зухвальством, яке мене так збентежило, що я не знала, де дивитися; та найгірше було те, що потім вона передала її рудоволосій, яка спорожнила її до дна. Обидві реготалися, наче й собі добряче випили під час банкету. Може, тому вони й не подумали, що мені хочеться їсти, а надто пити. Бо якби були при своєму розумі, то доконечне би це помітили. Люди не є погані, і дуже часто неґречність чиниться через неуважність; таке саме буває в автобусі, в крамницях і конторах.

Дзвінок пролунав знову, й обидві дівчини вибігли. Було чутно голосний сміх і час від часу звуки фортепіано. Я◦не розуміла, чому мене змушують чекати; мені ж мали тільки заплатити і дозволити піти. Я◦сіла на стілець і поклала лікті на стіл. У мене злипалися очі, тому я не помітила, що хтось увійшов до кухні. Спочатку я почула дзенькіт склянок і тихенький свист. Я◦подумала, що це Жинетт, і обернулася запитати, що ж вони збираються зі мною робити.

— О, вибачте, пане, — сказала я, підводячись. — Я◦не знала, що ви тут.

— Мене нема, мене нема, — сказав пан, дуже молодий. — Лулу, ходи-но глянь!

Він трохи хитався, спершись на одну з полиць. У склянці мав налитий якийсь безбарвний напій і розглядав його на світло, наче з недовірою. Лулу, яку він кликав, не з’явилася, тож молодий пан підійшов до мене і сказав, щоб я сідала. Він був білявий, дуже блідий і вбраний в біле. Коли до мене дійшло, що він убраний в біле посеред зими, я запитала себе, чи це мені сниться. Це не фігура мови, коли я бачу щось дивне, то завжди так і питаю себе: чи це мені сниться. Так могло би бути, бо іноді мені сняться дивні речі. Але пан був тут, усміхався з виразом утоми і майже нудьги. Мені жаль було бачити, який він блідий.

— Ви, мабуть, та, хто пильнує собак, — сказав він і став пити.

— Я◦мадам Франсіне, до ваших послуг, — сказала я. Він був такий симпатичний, що я не чула перед ним жодного остраху. Радше бажання бути корисною, чимось йому прислужитися. Тепер він знову дивився на прочинені двері.

— Лулу! Ти йдеш? Тут є горілка. Чому ви плакали, мадам Франсіне?

— О, ні, пане. Мабуть, я позіхала за мить до того, як ви увійшли. Я◦трохи втомлена, і світло в кімнаті… в тій іншій кімнаті не було дуже добре. Коли людина позіхає…

— …на очі їй навертаються сльози, — сказав він. У нього були чудові зуби і найбіліші руки, які я колись бачила у чоловіка. Нараз він випростався і пішов назустріч молодикові, який, похитуючись, заходив в кухню.

— Ця пані, — пояснив він йому, — звільнила нас від тих бридких тварюк. Лулу, скажи «добрий вечір».

Я◦знову встала і привіталася. Але пан, якого звали Лулу, на мене навіть не глянув. Він знайшов у холодильнику пляшку шампанського і намагався вибити із неї корок. Юнак у білому підійшов, щоби допомогти йому, і обидвоє стали сміятися і борюкатися з пляшкою. Коли людина сміється, то втрачає силу, і жоден з них не міг відкоркувати пляшку. Тоді вони захотіли зробити це разом і шарпали її в різні боки, аж доки притулилися один до одного, дуже задоволені, але пляшку так і не змогли відкрити. Мсьє Лулу казав: «Бебе, Бебе, прошу тебе, ходімо звідси», а мсьє Бебе реготав дедалі дужче і жартома відпихав його, аж доки врешті з пляшки вилетів корок — і потужний струмінь піни бризнув в обличчя мсьє Лулу. Той вилаявся і протер очі, ходячи туди-сюди.

— Бідолашний любчик, він надто п’яний, — казав мсьє Бебе, поклавши йому руки на спину і підштовхуючи до виходу. — Іди, там бідолашка Ніна без компанії сумує… — І сміявся, але вже знехотя.

Потім він вернувся і видався мені таким милим, як ніколи. У нього був нервовий тик: смикалася брова. Це повторилося двічі чи тричі, поки він дивився на мене.