Хулио Кортасар - Таємна зброя

Аліса зачекала, поки я скину фартуха, і мсьє Родолос вручив мені шістсот франків. На вулиці сніжило, і метро давно зачинене. Мені довелося понад годину йти пішки, заки дісталася додому, але мене оберігало тепло віскі, а ще спогад про стільки речей і те, як я розважилася на кухні в кінці банкету.

Час летить, як каже Гюстав. Думаєш, що понеділок, а вже четвер. Закінчується осінь, аж гульк — уже середина літа. Щоразу, коли приходить Робер, щоб запитати, чи не треба почистити комин (він дуже добрий, цей Робер, і завжди бере з мене половину того, що з інших пожильців), я розумію, що зима, як то кажуть, вже на порозі. Тому я добре не пам’ятаю, скільки часу минуло, допоки я знову не побачила мсьє Розе. Він прийшов надвечір, майже у тій самій порі, що й мадам Розе першого разу. Він також почав зі слів, що прийшов, бо мене порекомендувала мадам Бошамп, і ніяково сів на стілець. Ніхто не почувається зручно в моєму домі, навіть я сама, коли приходить хтось чужий. Я◦починаю потирати руки, наче вони у мене брудні; а потім мені спадає на думку, що інші подумають, що вони у мене справді брудні, і вже не знаю, де їх подіти. Дякувати Богу, мсьє Розе був так само знічений, як я, хоча приховував це краще. Він тихенько постукував ціпком по підлозі, дуже налякавши Мінуша, і дивився урізнобіч, аби тільки не стрітися з моїм поглядом. Я◦вже не знала, якому святому молитися, бо це вперше поважний пан так ніяковів переді мною, а я не знала, що в такому випадку зробити, окрім як запропонувати горнятко чаю.

— Ні, ні, дякую, — сказав він нетерпляче. — Я◦прийшов на прохання своєї дружини… Ви мене пам’ятаєте, без сумніву.

— Аякже, мсьє Розе. Та забава у вашому домі, така людна…

— Так. Та забава. Отож-бо й воно… Я◦хочу сказати, це не має жодного стосунку до банкету, але того разу ви нам дуже прислужилися, мадам…

— Франсіне, до ваших послуг.

— Мадам Франсіне, саме так. Моя дружина подумала… Бачте, це справа делікатна. Та насамперед я хочу вас заспокоїти. Те, що я вам запропоную, не є… як би це сказати… незаконним.

— Незаконним, мсьє Розе?

— О, ви знаєте, в наш час… Але повторюю: йдеться про справу делікатну, але насправді цілком пристойну. Моя дружина про все знає і дала свою згоду. Я◦це кажу, щоб вас заспокоїти.

— Якщо мадам Розе згодна, то для мене це як Божа благодать, — сказала я, аби він почувався зручніше, хоча я небагато знала про мадам Розе, і вона здавалася мені радше неприємною.

— Отже, ситуація така, мадам… Франсіне, саме так, мадам Франсіне. Один з наших друзів… ліпше, мабуть, сказати, один з наших знайомих нещодавно помер за дуже особливих обставин.

— О, мсьє Розе! Мої найщиріші співчуття.

— Дякую, — сказав мсьє Розе і зробив дуже дивну міну, наче збирався закричати від люті або розридатися. То була гримаса справжнього шаленця, і я злякалася. На щастя, двері були прочинені, і майстерня Фресне поряд. — Цей пан… йдеться про дуже відомого модельєра… мешкав сам, тобто окремо від рідні, розумієте? Він нікого не мав, крім друзів, бо клієнти, як самі знаєте, в таких випадках не беруться до уваги. Отож із певних міркувань, які довго вам пояснювати, ми, його друзі, подумали, що для похорону…

Як гарно він говорив! Підбирав кожне слово, розмірено стукаючи по підлозі ціпком, і не дивився на мене. То було наче слухати диктора по радіо, от тільки мсьє Розе говорив повільніше, а крім того, було добре видно, що він не читає. Отже його заслуга була ще більшою. Я◦була настільки вражена, що кинула свої підозри і підсунула трохи ближче свій стілець. У нутрі я відчула наче жар від думки, що такий поважний пан прийшов попросити мене про послугу, якою б вона не була. Я◦вмирала зі страху і потирала руки, не знаючи, що робити.

— Нам здалося, — казав мсьє Розе, — що церемонія, на яку зберуться тільки його друзі, нечисленні… не матиме значущості, яка є необхідною у випадку цього пана… і не передасть пригнічення, — саме так він сказав, — яке спричинене його втратою… Розумієте? Нам здалося, що коли ви будете присутні на заупокійному чуванні і, ясна річ, на похороні… у ролі, скажімо, близької родички небіжчика… Розумієте, що я хочу вам сказати? Дуже близької родички… скажімо, тітки… і я навіть наважився би запропонувати…

— Так, пане Розе? — сказала я у повному здумінні.

— Що ж, усе залежить від вас, певна річ… Та якби ви отримали відповідну винагороду… бо ж не йдеться про те, ясна річ, аби ви завдавали собі труду задарма… В такому разі, правда ж, мадам Франсіне… якщо винагорода вас влаштує, а ми це, власне, зараз побачимо… ми подумали, що ви могли би бути присутньою як… розумієте… скажімо, як мати небіжчика… Дозвольте мені вам пояснити… Мати, яка тільки-но приїхала з Нормандії, дізнавшись про смерть сина, і супроводжуватиме його до могили… Ні, ні, перед тим, як ви щось скажете… Моя дружина подумала, що, може, ви нам по-дружньому допоможете… Зі свого боку, я і мої друзі умовилися запропонувати вам десять тисяч… так буде добре, мадам Франсіне? Десять тисяч франків за вашу допомогу… Три зараз же, а решта — коли ми вийдемо із цвинтаря, як тільки…