Хулио Кортасар - Таємна зброя

Я◦відкрила рота, просто тому що він сам мені відкрився, але мсьє Розе не дав мені нічого сказати. Він був увесь червоний і говорив хапливо, наче хотів чимшвидше закінчити.

— Якщо ви на це пристанете, мадам Франсіне… як ми сподіваємося, оскільки розраховуємо на вашу допомогу і не просимо у вас нічого… неналежного, скажімо так… то в цьому випадку за пів години тут будуть моя дружина та її покоївка з відповідним одягом… і автомобіль, певна річ, щоб відвезти вас у дім… Звісно, треба буде, щоб ви… Як би це сказати? Щоб ви звиклися з думкою, що ви мати небіжчика… Моя дружина дасть вам необхідні вказівки, а ви, ясна річ, маєте створити враження, як тільки опинитеся в тому домі… Ви розумієте… Біль, відчай… Передусім йдеться про клієнтів, — додав він. — Перед нами вам буде досить німувати.

Не знаю, звідки в його руці взялася пачка новеньких купюр, і побий мене грім, якщо знаю, як нараз я відчула їх у себе в руці, а мсьє Розе підвівся і пішов геть, щось бурмочучи і забувши зачинити двері, як усі, хто виходить з мого дому.

Бог мені пробачить це і багато чого іншого, я знаю. То було негоже, але мсьє Розе запевнив мене, що в цьому немає нічого незаконного, і що в такий спосіб я надам неоціненну допомогу (гадаю, саме такими були його слова). Було недобре, що я мала видавати себе за матір померлого пана, який був модельєром, бо то не ті речі, які можна робити, як і обманювати когось. Але треба було подумати про клієнтів, і якщо на похованні бракуватиме матері, чи принаймні тітки або сестри, церемонія не матиме необхідної значущості і не передаватиме відчуття скорботи, спричинене втратою. Саме такими словами це щойно сказав мені мсьє Розе, а він знає більше, ніж я. Недобре, щоб я це робила, але Бог знає, що я заробляю заледве три тисячі франків на місяць, гаруючи у домі мадам Бошамп та інших місцях, а тепер я дістану десять тисяч просто за те, що трохи поплачу, побиватимусь над смертю того пана, який мав бути моїм сином, поки його не поховають.

Дім був поблизу Сен-Клу, і мене відвезли туди на авто, які я раніше бачила хіба що ззовні. Мадам Розе і покоївка вбрали мене, і я дізналася, що небіжчик звався мсьє Лінар, а ім’я мав Октав, що він був єдиним сином старої матері, яка жила в Нормандії і тільки-но приїхала п’ятигодинним поїздом. Старою матір’ю була я, але була настільки схвильована і збита з пантелику, що дуже мало почула з того, що говорила і радила мені мадам Розе. Пам’ятаю, як вона благала мене в авто (не стану відмагатися: благала, вона дуже змінилася з того вечора банкету), щоб я не перебільшувала свого горя, а радше створила враження, що я страшенно втомлена і на грані апоплексичного удару.

— На превеликий жаль, я не зможу бути поруч з вами, — сказала вона, коли ми вже під’їздили. — Але робіть те, що я вам сказала, а мій чоловік займеться усім необхідним. Прошу вас, прошу вас , мадам Франсіне, передусім, коли побачите журналістів і дам… особливо журналістів…

— Вас там не буде, мадам Розе? — запитала я дуже здивована.

— Ні. Вам годі зрозуміти, а пояснювати довго. Там буде мій чоловік, в якого комерційні інтереси з мсьє Лінаром… Звісно, він буде там заради декоруму… Це питання ділових і людських відносин… Але я туди не піду, не годиться, щоб я… Не переймайтеся цим.

У дверях я побачила мсьє Розе і якихось інших панів. Вони наблизилися, і мадам Розе дала мені останнє напучення, і відкинулася на спинку сидіння, щоб її не побачили. Я◦дала змогу мсьє Розе відчинити дверцята і, голосно ридаючи, вийшла з автомобіля. Тож мсьє Розе обійняв мене і повів до будинку, інші пани йшли за нами. Я◦не дуже могла розгледіти дім, бо шаль майже затуляла мені очі, до того ж я так плакала, що нічого не бачила, але по запаху відчувалася розкіш, а ще — по дуже пухнастих килимах. Мсьє Розе пошепки втішав мене, у нього був такий голос, наче він і сам плакав. У величезній вітальні із люстрами із дармовисами були якісь пани, вони дивилися на мене з великим співчуттям і симпатією, і я впевнена, що підійшли би розрадити мене, якби мсьє Розе не повів мене далі, притримуючи за плечі. На канапі я розгледіла дуже молодого пана, який сидів із заплющеними очима і склянкою в руці. Він навіть не поворухнувся, коли я увійшла, хоча в ту мить я голосно ридала. Відчинились якісь двері, і з них вийшли двоє панів з носовичками в руках. Мсьє Розе ледь підштовхнув мене, я увійшла до кімнати і, спотикаючись, дала провести себе туди, де лежав небіжчик, і побачила мерця, який був моїм сином: я побачила профіль мсьє Бебе, який був такий білявий і блідий, як ніколи — тепер, коли був мертвий.