Хулио Кортасар - Таємна зброя

— Мсьє Родолос проведе вас у собачу кімнату.

— То собаки мають кімнату? — спитала я якомога природніше. Насправді Аліса не була винною, але мушу сказати правду: я би просто тут надавала їй ляпасів.

— Ясно, що мають свою кімнату, — сказала Аліса. — Пані хоче, щоб собаки спали кожен на своїй підстилці, і для них облаштували окрему кімнату. Ми принесемо вам стілець, щоб ви могли сидіти і пильнувати їх.

Я◦як могла зав’язала фартух, і ми вернулися на кухню. Якраз у ту мить розчинилися інші двері, й увійшла мадам Розе. На ній був синій шляфрок із білою хутряною облямівкою, а на лиці — густий шар крему. Вона була схожа на торт, вибачте на слові. Але була дуже люб’язною, і було видно, що, забачивши мене, вона мов гору скинула з плечей.

— А, мадам Франсіне. Аліса, мабуть, уже вам пояснила, про що йдеться. Може, пізніше ви зможете допомогти з чимось легким: витирати келихи чи щось таке, але головне — щоби мої скарби сиділи тихо. Вони чарівні, але не вміють бути разом, а понад усе самі; відразу ж гризуться, а я не можу допустити думки, що Фідо кусатиме бідного Чау, або що Медор… — вона понизила голос і підійшла трохи ближче. — А◦ще вам треба буде дуже пильнувати Манюню, це померанський шпіц з прегарними очима. Мені здається, що… момент наближається… і я не хотіла би, щоб Медор чи Фідо… ви ж розумієте? Завтра я накажу відвезти її в наш заміський будинок, але хочу, аби до того з неї не спускали ока. Бо де ж її тримати, як не з іншими собаками у їхній кімнаті. Бідна крихітка, така ласкава! Я◦не могла би відігнати її від себе цілий вечір. Побачите, вони не завдадуть вам багато клопоту. Навпаки: вам буде потішно бачити, які вони тямущі. Час від часу я приходитиму подивитися, як ідуть справи.

Я◦зрозуміла, що то не люб’язна фраза, а попередження, та мадам Розе і далі усміхалася під кремом, що пахнув квітами.

— Моя дочка Люсьєнн також приходитиме, ясна річ. Вона не може без Фідо. Навіть спить із ним, уявіть собі… — Та це останнє вона говорила комусь, хто навернувся їй на думку, бо водночас повернулася, щоб вийти, і більше я її не бачила. Аліса, опершись на стіл, дивилася на мене з ідіотським виглядом. Не те, щоб я зневажала людей, але вона дивилася на мене з ідіотським виглядом.

— О котрій годині прийом? — спитала я, усвідомлюючи, що мимохіть продовжую говорити тоном мадам Розе, ставлячи питання трохи повз людину, немов питаючи щось у вішака чи дверей.

— Він уже починається, — сказала Аліса, і мсьє Родолос, який у цю мить увійшов, струшуючи порошинки зі свого чорного костюма, з поважним виглядом кивнув.

— Так, вони не забаряться, — сказав він, подавши знак Алісі зайнятися прегарними срібними тацями. — Там вже є мсьє Фрежус і мсьє Бебе і просять коктейлі.

— Ці завжди приходять рано, — сказала Аліса. — І п’ють… Я◦вже все пояснила мадам Франсіне, а мадам Розе розказала їй, що вона має робити.

— От і чудово. Тоді найкраще буде, коли я відведу вас до кімнати, де вам належить лишатися. Потім піду за собаками; пан і мсьє Бебе забавляються з ними у вітальні.

— Фідо був у спальні панночки Люсьєнн, — сказала Аліса.

— Так, вона сама приведе його до мадам Франсіне. А◦тепер будьте ласкаві йти за мною…

Ось так я й опинилася на старому віденському стільці посеред величезної кімнати, де на підлозі було повно підстилок і стояла хатинка під солом’яним дахом, така сама, як негритянські халупи, яка, як пояснив мені пан Родолос, була примхою панночки Люсьєнн для Фідо. Повсюди були розкидані шість підстилок, а ще стояли миски з водою та їжею. Єдина електрична лампочка висіла акурат над моєю головою і давала дуже тьмяне світло. Я◦сказала про це панові Родолосу, як і про те, що боюся заснути, коли тут будуть тільки пси.

— О, ви не заснете, мадам Франсіне, — відказав він. — Собаки дуже ласкаві, але розбалувані, і ними треба буде займатися весь час. Зачекайте тут хвильку.

Коли він зачинив двері і залишив мене саму посеред тієї чудної кімнати, де пахло псиною (чистою псиною, це правда), а на підлозі лежали всі ті підстилки, я почулася трохи дивно, бо то було так само, як спати і бачити сон — передовсім із тим жовтим світлом над головою і тишею. Певна річ, час мине швидко і це не буде надто неприємно, але я щомиті відчувала, що тут щось не так. Не тільки тому, що мене покликали для цього, не попередивши: можливо, було дивно виконувати таку роботу чи, може, я справді думала, що це недобре. Підлога була натерта до блиску, було знати, що собаки справляють свою нужду деінде, бо не пахло нічим, крім них самих, а це не так вже й бридко, коли мине якийсь час. Та найгірше було сидіти самотою і чекати, тож я майже зраділа, коли увійшла панночка Люсьєнн, несучи на руках Фідо, жахливого пекінеса (терпіти не можу пекінесів), а пан Родолос прийшов, криком підзиваючи решту п’ять псів, доки вони не зібралися в одній кімнаті. Панночка Люсьєнн була така гарненька, вся в білому, із платиновим волоссям, що спадало їй на плечі. Вона довго цілувала і гладила Фідо, не звертаючи уваги на інших псів, які хлебтали воду і вовтузилися, а потім принесла його мені і вперше на мене глянула.