Хулио Кортасар: Таємна зброя

Ясна річ, синівський обов’язок змушував його негайно написати Матильді. Він ще був спроможний думати про такі речі перед четвертою чаркою коньяку. По п’ятій знову думав про них і сміявся (він перетинав Париж пішки, щоби побути наодинці і провітрити голову), сміявся зі свого обов’язку, наче в дітей є обов’язки, наче ті обов’язки — як домашні завдання в четвертому класі, священні домашні завдання для святої вчительки мерзенного четвертого класу. Бо його синівський обов’язок не в тому, щоб написати Матильді. Для чого вдавати (це не питання, але як сказати по-іншому), що мама збожеволіла? Єдине, що можна зробити, це не робити нічого, дозволити, щоби дні минали — окрім п’ятниці. Коли він, як завжди, попрощався з Лаурою, сказавши їй, що обідати не прийде, бо мусить зайнятися невідкладними афішами, то був настільки впевнений у всьому решта, що міг би додати: «Якщо хочеш, підемо разом». Він сховався у вокзальній кав’ярні — не стільки для маскування, скільки для того, аби мати незначну перевагу: бачити, коли його не бачать. Об одинадцятій тридцять п’ять він упізнав Лауру по її синій спідниці, пішов за нею, зберігаючи дистанцію, побачив, як вона подивилася на табло, запитала щось у службовця, купила перонний квиток, вийшла на платформу, де вже громадилися люди із виглядом тих, хто чекає. Сховавшись за візком, навантаженим ящиками з фруктами, він дивився на Лауру, яка, схоже, вагалася: залишатися при виході на перон чи пройти уперед. Він дивився на неї без здивування, як на комаху, поведінка якої може бути цікавою. Майже відразу прибув поїзд, і Лаура змішалася з людьми, які підходили до вагонних вікон, шукаючи своїх, серед криків і рук, які вистромлювалися, наче там, всередині, люди задихалися. Він обійшов візок і поміж ящиків з фруктами і масних плям пробрався на перон. Звідти, де стояв, він побачить, як виходять пасажири, побачить, як знову пройде Лаура, її обличчя з виразом полегкості, бо хіба на обличчі Лаури не буде виразу полегкості? (Це не питання, але як сказати по-іншому). А◦потім, дозволивши собі розкіш бути останнім, коли пройдуть останні пасажири та останні носії, він вийде, спуститься на залиту сонцем площу, щоби піти випити коньяку в кав’ярні на розі. І того ж дня напише мамі, ні словом не згадавши про той безглуздий епізод (та він не був безглуздий), а потім набереться духу і поговорить з Лаурою (та він не набереться духу і не поговорить з Лаурою). У кожному разі коньяк буде, у цьому нема жодного сумніву, і нехай усе йде під три чорти. Бачити, як вони проходять групами, обіймаючись із вигуками і слізьми, розбурхана рідня, дешевий еротизм, мов ярмаркова карусель, що змітає перон, серед валіз і пакунків, нарешті, нарешті, як довго ми не бачились, яка ти засмагла, Іветто, так, було чудове сонце, доню. Якщо шукати подібність — через бажання долучитися до глупства, — двоє чоловіків, які пройшли так близько, напевне були аргентинцями, з огляду на їхні зачіски, піджаки, самовпевнений вираз, що маскував збентеження від приїзду в Париж. Один із них особливо був схожий на Ніко, якщо шукати подібність. Інший ні, і насправді той також ні, варто було лише глянути на значно грубшу шию і ширшу талію. Однак якщо шукати подібність просто заради задоволення: той інший, що вже пройшов і прямував до виходу, з єдиною валізою у лівій руці, Ніко, як і він, був шульгою, мав таку ж трохи сутулу спину, таку саму лінію плечей. Лаура напевне думала так само, бо йшла позаду, дивлячись на нього, і на її обличчі був добре відомий йому вираз, то було обличчя Лаури, коли вона прокидалася від кошмару і зводилась на ліжку, втупившись у простір, дивлячись — тепер він це знав — на того, хто віддалявся, повернувшись до неї спиною, здійснивши помсту, якій нема наймення, через яку Лаура кричала і билась уві сні.

Якщо шукати подібність, то, звісно, той чоловік був незнайомцем, вони побачили його спереду, коли він поставив валізу на землю, щоби знайти квиток і вручити його службовцю при виході з перону. Лаура вийшла з вокзалу першою, він дав їй змогу віддалитися і загубитися на автобусній зупинці. Сам зайшов до кав’ярні на розі й опустився на банкетку. Пізніше він не міг згадати, чи замовляв щось випити, якщо те, що палило йому рота, було присмаком дешевого коньяку. Увесь день по обіді він без перепочинку працював над афішами. Подекуди думав, що треба буде написати мамі, але до кінця дня так і не написав. Перетнув Париж пішки, прийшовши додому, зустрів у вестибюлі консьєржку і трохи з нею поговорив. Йому б хотілося і далі говорити з консьєржкою чи сусідами, але всі йшли до своїх помешкань: наближалася пора вечері. Він поволі піднявся (насправді завжди піднімався поволі, щоб не натруджувати легенів і не кашляти) і, вийшовши на третій поверх, прихилився до дверей, перш ніж натиснути на дзвінок, аби якусь мить перепочити у позі того, хто слухає, що робиться всередині дому. Потім подзвонив двома звичними короткими дзвінками.