Хулио Кортасар - Таємна зброя

Так просто, так гладко — справжнісінький бріолін і краватка зі штучного шовку. Вона порвала з Ніко через помилку, через засліплення, бо братик виявився здатний очарувати її і закрутити їй голову. Ніко не грає в теніс, та й як він буде грати — ви його не відтягнете від шахів і марок. Мовчазний, такий нікчемний, бідолашний Ніко потроху залишався позаду, загублений в кутку патіо, втішаючись сиропом від кашлю і гірким мате. Коли він зліг у ліжко і йому прописали спокій, у гімнастичному і фехтувальному залі Паркової вілли якраз був танцювальний вечір. Таке не пропустиш, особливо, коли має грати Едґардо Донато і вечір заповідає багато. Мамі припало до смаку, що він піде з Лаурою на прогулянку: вона полюбила її як доньку, заледве одного дня вони привели її додому. Послухай, мамо, хлопець слабий і може розтривожитись, якщо хтось йому розповість. Такі хворі, як він, можуть уявити собі що завгодно, він точно подумає, що я увиваюсь за Лаурою. Краще йому не знати, що ми йдемо на бал. Та я не сказав цього мамі, ніхто з домочадців так і не дізнався, що ми з нею зустрічаємося. Доки хворому не стане краще, ясна річ. І так минав час: танці, два чи три бали, рентгенівські знімки Ніко, машина коротуна Рамоса, гулянка в домі Беби, вино, прогулянка в авто до моста через річку, місяць, той місяць, як вікно готелю там, угорі. І ледь підпила Лаура, що опиралася, вправні руки, поцілунки, здавлені скрики, плед з вігоні, повернення в мовчанні, вибачлива усмішка.

Усмішка була майже такою ж, коли Лаура відчинила йому двері. На вечерю була печеня, салат, флан. О десятій прийшли сусіди, які були їхніми партнерами по грі в канасту. Дуже пізно, коли вони вже вкладалися спати, Луїс витяг листа і поклав його на нічний столик.

— Я◦не казав раніше, бо не хотів псувати тобі настрій. Мені здається, що мама…

Він лежав, повернувшись до неї спиною, і чекав. Лаура вклала листа у конверт, вимкнула нічник. Він відчував її поблизу себе, не те, щоб упритул, але чув її віддих біля свого вуха.

— Ти розумієш? — спитав Луїс здавленим голосом.

— Так. А◦ти не думаєш, що вона помилилася ім’ям?

Так і мало бути. Королівський пішак на е4, королівський пішак на е4. Чудово.

— Мабуть, вона хотіла написати «Віктор», — сказав він, поволі впинаючи нігті в долоню.

— А, звісно. Так могло бути, — сказала Лаура. Королівський кінь на f3. Вони стали вдавати, що сплять.

Лаурі сподобалося, що про все дізнається тільки дядько Еміліо, і більше вони про це не говорили. Щоразу, коли вертався додому, Луїс чекав від Лаури якоїсь незвичайної фрази або вчинку, якоїсь щілини у цій досконалій броні зі спокою і мовчання. Вони ходили в кіно, як завжди, кохалися, як завжди. Для Луїса в Лаурі не було вже іншої таємниці, крім її смиренної згоди на це життя, в якому ніщо не стало таким, як вони могли сподіватися два роки тому. Тепер він знав її добре, в час вирішальних протистоянь йому доводилося визнавати, що Лаура така, яким був Ніко: із тих, котрі лишаються позаду і діють лише за інерцією, хоча іноді вона виявляла майже страхітливу готовність нічого не робити, не жити по-справжньому заради чогось. Вона значно краще порозумілась би з Ніко, ніж із ним, і вони обидвоє це знали від дня свого одруження, від перших суперечок, які йдуть після ніжної злагоди медового місяця і жадання. Тепер Лаурі знову став снитися кошмар. Їй снилося багато снів, але цей кошмар був іншим, Луїс навчився його розпізнавати: вона металась на ліжку, щось плутано говорила чи видавала уривчасті скрики тварини, що задихається. Це почалося на борту корабля, коли вони ще говорили про Ніко, бо Ніко недавно помер, а вони сіли на корабель за кілька тижнів по тому. Якось уночі, після того, як вони згадували Ніко, і коли вже починалось те потайне замовчування, яке згодом запанує між ними, Лаурі приснився кошмар. Час від часу він повторювався і завжди був той самий, Лаура будила його хрипким стогоном, судомними рухами ніг і несподіваним криком цілковитого неприйняття. Вона руками, усім тілом і голосом відпихалася від чогось жахливого, що падало на неї зі сну, як велетенський шмат чогось липкого. Він тряс її, заспокоював, приносив воду, яку вона пила, схлипуючи, досі ще наполовину загнана іншим боком свого життя. Казала, що нічого не пам’ятає, що це було щось жахливе, та пояснити його не можна, і врешті засинала, забравши із собою свою таємницю, бо Луїс знав, що вона знає: тільки-но вона зустрілася з тим, хто проникав у її сни під невідь-якою страхітливою личиною, чиї коліна Лаура обняла би, перелякана аж до безпам’ятства, а може, від пропащої любові. Завжди було одне і те саме: він приносив їй склянку води і мовчки чекав, коли вона знову опустить голову на подушку. Можливо, одного дня переляк виявиться сильнішим за гордість, якщо це була гордість. Можливо, тоді він зможе боротися зі свого боку. Можливо, не все втрачено, можливо, нове життя і справді стане чимось іншим, ніж цей симулякр із усмішок і французького кіно.