Хорхе Борхес: Повідомлення Броуді

До конов’язі було припнуто коней, а на ґанку і всередині було більше люду, ніж у борделі. То виявився партійний штаб. Дон Ніколас, що саме попивав мате, урешті мене прийняв. Спроквола він сказав, що пошле мене в Морон, де готуються вибори. Він дав мені рекомендацію до сеньйора Лаферрера, який мав мене випробувати. Листа написав хлопчина в чорному, який, як я чув, складав вірші про халупи і нечисть — справи, які не цікавлять освічену публіку. Я◦подякував йому і вийшов. По дорозі назад за мною вже не йшов хвостом поліцейський.

Усе вийшло на добре; провидіння знає, що робить. Смерть Ґармендії, яка попервах наробила мені клопоту, тепер відкривала мені шлях. Ясна річ, влада тримала мене у жмені. Якщо я не прислужусь партії, мене запроторять до цюпи, але я храбрувався і вірив у себе.

Сеньйор Лаферрер попередив мене, що у нього мені доведеться ходити по струночці і що я можу врешті-решт стати особистим охоронцем. Я◦робив те, чого від мене сподівалися. В Мороні і згодом у кварталі я заслужив довіру своїх шефів. Поліція і партія потроху створили мені славу урвиголови; я був цінним виборчим елементом в атріумах столиці і провінції. Вибори тоді були бурхливими; не зловживатиму вашою увагою, пане, розповідаючи про ту чи іншу криваву подію. Я◦завжди не терпів радикалів, які і далі живуть, вчепившись у бороду Алема [11] Леандро Нісефоро Алем (1841–1896) — аргентинський політик, громадський діяч, лідер Громадянського радикального союзу. . Не було людини, яка б мене не поважала. Я◦розстарався на жінку, Луханеру, і гарного буланого золотистої масті. Роками я удавав із себе Морейру, як, либонь, свого часу удавав якийсь інший цирковий ґаучо. Я◦приохотився до карт і полинівки.

Нам, старим, усе◦би балакати, та я вже підходжу до того, що хочу вам оповісти. Не знаю, чи я вже згадував Луїса Іралу. Друг, яких мало. То був чоловік уже в літах, який ніколи не цурався роботи і прихилився до мене. Він зроду ногою не ступив у партійний штаб. Жив зі свого ремесла столяра. Не задирався ні з ким і нікому не дозволяв задиратися із ним. Одного ранку він прийшов до мене і сказав:

— Тобі, мабуть, уже розказали, що мене покинула Касильда. Її відбив у мене Руфіно Аґілера.

З тим типом я мав справу в Мороні. Я◦відказав:

— Так, я його знаю. Це ще найменша негідь з усіх Аґілера.

— Негідь чи ні, але тепер він заївся зі мною.

Я◦подумав і сказав:

— Ніхто нічого ні в кого не відбирає. Якщо Касильда пішла від тебе, значить, вона любить Руфіно, а до тебе їй байдуже.

— А◦люди що скажуть? Що я боягуз?

— Моя тобі порада: не вплутуйся в історії через те, що можуть сказати люди, і через жінку, яка тебе вже не любить.

— Плювати мені на неї. Чоловік, який п’ять хвилин поспіль думає про жінку — не чоловік, а баба. В Касильди нема серця. В останню ніч, яку ми провели разом, вона сказала, що я вже підтоптався.

— Вона казала тобі правду.

— Правда болить. Хто мене тепер обходить — то це Руфіно.

— Будь обережний. Я◦бачив його в дії у Мерло. Він зух.

— Гадаєш, я його боюся?

— Знаю, що не боїшся, але подумай добре. Одне з двох: або ти його вб’єш і підеш за ґрати, або він уб’є тебе і ти опинишся на цвинтарі Ла-Чакаріта.

— Так воно й буде. А◦ти що◦би зробив на моєму місці?

— Не знаю, але моє життя ніяк не є прикладом. Я◦той хлопець, який, щоб відкрутитись від тюрми, став штабним громилою.

— Я◦не збираюся ставати штабним громилою, я хочу поквитатися.

— Отже ти збираєшся поставити на карту свій спокій через когось, кого ти не знаєш, і жінку, яку вже не любиш?

Він не схотів мене слухати і пішов геть. Назавтра до нас дійшла звістка, що він зчепився з Руфіно в крамниці в Мороні і той його порішив. Він пішов на смерть, і його убили чесно, по-чоловічому. Я◦дав йому дружню пораду, але почувався винним.

Через кілька днів після заупокійного чування я пішов на півнячі бої. Вони ніколи мене не збуджували, але тієї неділі викликали справжню огиду. Що коїться з цими тваринами, подумав я, що вони просто так шматують одне одного.

— Того вечора, про який я розповідаю, вечора, яким скінчиться моя розповідь, я умовився з хлопцями піти на танці до Мулатки. Минуло стільки років, а я досі пам’ятаю квітчасту сукню, в якій була моя подруга. Забава відбувалась у патіо. Знайшовся п’яниця, який буянив, та я подбав про те, аби все йшло, як велить Бог. Ще не вибило дванадцяту, коли з’явились чужаки. Один, якого кликали Загоничем і підступно вбили тієї самої ночі, замовив усім нам випивку. Грі випадку схотілося, щоб ми обидва були того самого кшталту. Він щось мав на умі; підійшов до мене і заходився мене розхвалювати. Сказав, що він із півночі, куди дійшла про мене слава. Я◦не перебивав йому казати, що він хотів, але вже мав проти нього підозри. Він усе прикладався до ялівцівки, либонь, щоб набратися духу, і врешті викликав мене на двобій. Відтак сталося те, чого ніхто не хоче зрозуміти. У цьому задерикуватому жевжику я, мов у дзеркалі, побачив себе, і мені стало соромно. Я◦не відчував страху; можливо, якби відчув його, то поліз◦би у бійку. Я◦стояв ніби ніде нічого. А◦той, присунувши до мене впритул, загорлав, аби почули всі: