Хорхе Борхес: Повідомлення Броуді

Одного пообіддя, коли ми були самі, він звірив мені одну історію з власного життя, яку я нині можу розповісти. Я◦зміню, як цього можна сподіватися, деякі подробиці.

— Я◦повідаю вам те, чого не розповідав нікому. Ана, моя жінка, цього не знає, не знають навіть мої найближчі друзі. Це сталося так давно, що мені здається — було то не зі мною. Можливо, ви використаєте це для оповідання, яке, без сумніву, розцвітите кинджалами. Не знаю, чи я вже вам колись казав, що я з провінції Ентре-Ріос. Не скажу, що ми були єврейськими ґаучо; єврейських ґаучо ніколи не було. Ми були крамарями й рільниками. Я◦народився в Урдінаррайні, який заледве пам’ятаю; коли мої батьки приїхали в Буенос-Айрес, аби відкрити крамницю, я був малим хлоп’ям. За кілька кварталів від нас був Мальдонадо [6] Мальдонадо — підземний водостік у Буенос-Айресі. Колись був природною межею міста. , а далі — пустирі.

Карлайл писав, що люди потребують героїв. Підручник з історії Ґроссо запропонував мені культ Сан-Мартіна, але у ньому я знайшов лише військовика, який ратоборствував у Чилі, а тепер був бронзовим пам’ятником і назвою площі. Сліпий випадок звів мене з цілком іншим героєм, на нещастя нас обох: Франсиско Феррарі. Мабуть, ви вперше чуєте його ім’я.

Наш квартал не був таким буйним, як Корралес і Бахо, та не було корчми, де б не збиралася своя ватага забіяк. Феррарі вчащав до корчми на розі Тріумвірато і Темзи. Саме там стався інцидент, який зробив мене одним з його прихильників. Я◦пішов туди купити чвертку мате. З’явився якийсь зайда з густим чубом і вусами і попросив ялівцівки. Феррарі м’яко сказав йому:

— Скажіть-но: ми не бачились з вами позавчорашнього вечора на танцях в Хуліани? Звідки ви?

— Із Сан-Крістобаля, — відказав той.

— Я◦би вам радив, — натякнув Феррарі, — не вертатися сюди. Є непоштиві люди, які можуть завдати вам прикрощів.

І тип зі Сан-Крістобаля забрався — з вусами й усім решта. Либонь, він не поступався Феррарі мужністю, проте знав, що тут збирається ватага.

Відтоді Франсиско Феррарі став героєм, якого жадали мої п’ятнадцять років. Він був чорнявий, радше високий, показний, красень за тогочасним зразком. Завжди ходив у чорному.

Другий випадок нас зблизив. Я◦йшов з матір’ю і тіткою; ми перестріли кількох парубійків, і один з них голосно сказав іншим:

— Дайте їм пройти, цим старим шкапам.

Я◦не знав, що робити. Тут втрутився Феррарі, який вийшов зі свого дому. Він став супроти зачепи і сказав йому:

— Якщо тобі хочеться задиратися з кимось, то чому ти не задерешся зі мною?

Поволі оглянув їх один по одному із голови до п’ят, і ніхто не відказав йому ні слова. Вони його знали.

Він стенув плечима, вклонився нам і пішов собі. Відійшовши недалеко, сказав мені:

— Якщо ти нічим не зайнятий, заглянь пізніше у генделик.

Я◦остовпів. Моя тітка Сара прорекла:

— Справжній кабальєро, який примушує шанувати дам.

Моя мати, щоб виручити мене, зауважила:

— Я◦би сказала: заводій, який не хоче, аби були інші.

Не знаю, як вам це пояснити. Тепер я добився становища, маю цю книгарню, яка мені подобається і книжки з якої я читаю, я пишаюся такими знайомствами, як наше, у мене є дружина й діти, я вступив до Соціалістичної партії, є добрим аргентинцем і добрим євреєм. Я◦є шанованою людиною. Тепер, як бачите, я майже лисий; а тоді був бідним російським хлопцем, що мав руде волосся і жив у прибережному кварталі. Люди дивилися на мене згори вниз. Як і кожен юнак, я намагався бути таким, як всі решта. Я◦взяв ім’я Сантьяго, аби приховати Хакобо, але лишалося прізвище Фішбейн. Усі ми подобаємо на тих, якими нас уявляють. Я◦відчував зневагу людей, і сам себе зневажав. У ті часи, особливо в тому середовищі, багато важило бути хоробрим; я знав, що є боягузом. Жінки вселяли в мене страх; в душі я соромився своєї боязкої цнотливості. Друзів мого віку я не мав.

Того вечора я не пішов у корчму. Краще б я ніколи цього не робив. Урешті я відчув, що в запрошенні був наказ; якоїсь суботи, після обіду, я туди пішов.

Феррарі верховодив за одним зі столів. Інших я знав з вигляду; їх було десь семеро. Феррарі був найстарший, опріч літнього чоловіка, який утомлено ронив скупі слова, його ім’я — єдине, яке не стерлося з моєї пам’яті: дон Елісео Амаро. Його широке і виснажене обличчя перетинав глибокий шрам. Згодом мені сказали, що він сидів у тюрмі.

Феррарі посадовив мене ліворуч себе; дону Елісео довелося пересісти. Серце в мене було не на місці. Я◦боявся, що Феррарі згадає про той неприємний інцидент, що трапився днями. Нічого такого не сталося; вони говорили про жінок, про карти, вибори, про паядора [7] Паядор — виконавець імпровізованих куплетів під гітару. , який мав приїхати і не приїхав, про околичні справи. Попервах їм було важко мене прийняти; потім вони це зробили, бо такою була воля Феррарі. Попри їхні прізвища, здебільшого італійські, кожен з них чувся (і за такого його приймали) місцевим і навіть ґаучо. Хтось був погоничем чи кучером, а дехто різником; вони мали справу з тваринами, і це їх зближувало із селянами. Підозрюю, що найбільше їм хотілося бути Хуаном Морейрою [8] Хуан Морейра (? — 1874) — ґаучо, сільський розбійник, який прославився в народі як аргентинський Робін Гуд. . Врешті вони стали кликати мене Русіто [9] Русіто — росіянчик. , але у цьому прізвиську не було зневаги. Від них я навчився курити та інших речей.