Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

В одному домі на вулиці Хунін хтось мене запитав, чи не є я другом Франсиско Феррарі. Я◦відповів, що ні; відчував, що якби відповів ствердно, це було◦би вихвалянням.

Якось увечері прийшла поліція і обшукала нас. Комусь довелося піти на постерунок; Феррарі не чіпали. За два тижні ця сцена повторилася; цього разу забрали і Феррарі, який мав при поясі кинджал. Мабуть, він попав у неласку в місцевого царька.

Тепер я бачу у Феррарі нещасного, обманутого і зрадженого хлопця; тоді для мене він був богом.

Дружба не менш загадкова, ніж кохання чи будь-який інший із ликів цієї мішанини, що нею є життя. Якось я запідозрив, що єдине, у чому немає таємниці — це щастя, бо воно саме собі є виправданням. Річ у тім, що Франсиско Феррарі, відважний, сильний, пройнявся дружніми почуттями до мене, нікчемного. Я◦відчував, що він помилився і що я не гідний цієї дружби. Я◦спробував його сторонитися, але він мені цього не дозволив. Ці метання поглибило несхвалення моєї матері, яка не змирилася з тим, що я вожу дружбу з тими, кого вона називала набродом і кого я мавпував. Основним в історії, яку я вам розповідаю, є мої стосунки з Феррарі, а не мерзенні вчинки, в яких я зараз не розкаююся. Поки триває каяття, триває і вина.

Старий, який знову посів своє місце біля Феррарі, шептався із ним. Вони щось затівали. З іншого кінця столу я, здається, розчув ім’я Вайдеманна, чия ткацька фабрика була на задвірках нашого кварталу. Невдовзі мені доручили, нічого більше не пояснивши, покрутитися біля фабрики і добре придивитися до входів. Уже вечоріло, коли я перебрався через струмок і колії. Пригадую розкидані хатки, верболози і западини. Фабрика була новою, та виглядала покинутою і занедбаною; її червона барва в моїй пам’яті тепер зливається з вечірньою зорею. Оточувала її ґратчаста загорожа. Крім головного входу, в глибині було ще двоє дверей, обернених на південь, що вели просто до приміщень.

Зізнаюсь: я не відразу зрозумів те, що ви либонь уже зрозуміли. Я◦зробив свій звіт, який підтвердив ще один хлопець. На фабриці працювала його сестра. Те, що ватаги не буде у корчмі суботнього вечора, могли запам’ятати всі; Феррарі вирішив, що напад буде наступної п’ятниці. Мені випало стояти на шухері. Було краще, аби наразі нас ніхто не бачив разом. Вже на вулиці, коли ми лишилися удвох, я запитав Феррарі:

— Ви мені вірите?

— Так, — відповів він. — Я◦знаю, що ти поводитимешся як чоловік.

Я◦добре спав і в ту ніч, і в наступні. У середу сказав матері, що йду подивитися у центрі новий ковбойський фільм. Я◦вбрався у найкраще, що мав, і подався на вулицю Морено. Трамваєм їхалося довго. У поліцейському управлінні довелося зачекати, але врешті один зі службовців мене прийняв — такий собі Еальд чи Альт. Я◦сказав, що прийшов у конфіденційній справі. Він відповів, що я можу говорити без страху. Я◦розкрив йому, що затіває Феррарі. Мене все дивувало, що це ім’я йому незнайоме; інша справа, коли я заговорив про дона Елісео.

— А! — сказав він. — Це той з ватаги кварталу Орієнталь.

Покликали іншого офіцера, який був з моєї дільниці, і вони удвох перебалакали. Один з них спитав мене не без єхидства:

— Ти прийшов з цим доносом, бо вважаєш себе добрим громадянином?

Я◦відчув, що він мене не зрозуміє, і відповів:

— Так, пане. Я◦добрий аргентинець.

Мені сказали робити те, що доручив мені шеф, але не свистіти, коли побачу, що прибули поліцейські агенти. На прощання один з них мене застеріг:

— Будь обережний. Ти знаєш, що чекає стукачів.

Офіцери поліції послуговуються люнфардо [10] Люнфардо — злодійське арго, яке побутувало в Буенос-Айресі і Монтевідео та їхніх околицях в кінці ХІХ — першій половині ХХ ст. , як хлопчаки з четвертого класу. Я◦йому відказав:

— Нехай мене уб’ють. Це найкраще, що може зі мною статися.

На світанку п’ятниці я відчув полегкість, що настав вирішальний день, і докори сумління, що не відчуваю жодних докорів сумління. Години тяглися дуже довго. Я◦ледве торкнувся їжі. О десятій вечора ми стали збиратися за якийсь квартал від ткацької фабрики. Один з наших не прийшов; дон Елісео сказав, що завжди знайдеться якийсь боягуз. Я◦подумав, що потім усю вину скинуть на нього. Збиралося на дощ. Я◦боявся, що зі мною хтось лишиться, але мене покинули самого біля одного із входів у глибині. Тут же з’явилися поліцейські агенти і офіцер. Вони прийшли пішки; щоб не привертати уваги, залишили своїх коней десь у полі. Феррарі зламав двері, і вони змогли увійти, не зчиняючи шуму. Мене оглушили чотири постріли. Я◦подумав, що всередині, у темряві, вони вбивають одне одного. І тут побачив, як поліція виводить хлопців у кайданках. Потім вийшли два агенти, тягнучи за собою підстрелених Франсиско Феррарі і дона Елісео Амаро. На попередньому слідстві було заявлено, що вони опиралися арешту і першими відкрили вогонь. Я◦знав, що це неправда, бо ніколи не бачив у них револьвера. Поліція скористалася нагодою, аби поквитатися за старе. Через кілька днів я довідався, що Феррарі спробував утекти, але одного пострілу виявилося достатньо. Газети, ясна річ, зробили з нього героя, яким він либонь ніколи не був і про якого я мріяв.