Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

Я◦розмістив свої оповідання на певній віддалі — і в часі, і в просторі. Так уява може працювати вільніше. Хто у 1970 році точно пам’ятатиме, що собою являли наприкінці минулого сторіччя передмістя Палермо чи Ломас? Яким◦би неймовірним це не виглядало, та є педанти, які дошукуються дрібних хиб. Наприклад, зауважують, що Мартін Ф’єрро говорив◦би про торбу з кістками, а не мішок з кістками, і заперечують — либонь, несправедливо — білу з підпалинами масть одного знаменитого коня.

Нехай Господь тебе увільнить, читачу, від довгих прологів. Ці слова належать Кеведо, який, аби не допуститися анахронізму, який◦би з часом було виявлено, ніколи не читав передмов Шоу.

Х. Л. Б.

Буенос-Айрес, 19 квітня 1970 року

Кажуть (хоча не дуже у це віриться), що цю історію розповів молодший з Нельсонів, Едуардо, на нічному чуванні біля труни старшого, Крістіана, який помер своєю смертю, мабуть, у 1890-х в окрузі Морон [3] Округ Морон — передмістя Буенос-Айреса. . А◦проте хтось від когось її почув у плині тої згаяної ночі, поміж одним мате та іншим, і переповів Сантьяго Дабове, який повідав її мені. Через багато років мені знову розповіли її в Турдері [4] Турдера — місто в провінції Буенос-Айрес. , де все це трапилось. Друга версія, дещо велемовна, загалом підтверджувала версію Сантьяго — з невеликими відхиленнями та розбіжностями, цілком доречними. Я◦пишу її зараз, тому що вона, якщо не помиляюсь, є стислим і трагічним віддзеркаленням натури старих мешканців передмість. Я◦зроблю це добросовісно, хоча вже наперед знаю, що піддамся літературній спокусі виділити чи додати якусь подробицю.

У Турдері їх звали Нільсенами. Парох казав мені, що його попередник не без здивування згадував, що в домі тих людей він бачив пошарпану Біблію у чорній оправі, з готичними літерами; на останніх сторінках він розгледів написані від руки імена та дати. Це була єдина книга в тому домі. Бурхливий літопис Нільсенів, втрачений, як втратиться усе. Домище, якого вже нема, був з нетинькованої цегли; із сіней проглядалося патіо з кольоровою кахляною підлогою і ще одне — із земляною долівкою. Однак сюди мало хто заходив; Нільсени оберігали свою самотність. У занедбаних кімнатах вони спали на розкладних ліжках; їх розкошами були кінь, упряж, тесак, суботнє пишне убрання і задиристий алкоголь. Знаю, що були вони високі, з рудуватими чупринами. Данія або Ірландія, про які вони, мабуть, ніколи не чули, струмувала в крові цих двох креолів. Околиця боялася Рудих, цілком можливо, що хтось завдячував їм смертю. Якось вони пліч-о-пліч билися з поліцією. Кажуть, молодший мав сутичку з Хуаном Іберрою, з якої не вийшов переможеним, а це, на думку знаючих людей, було немало. Вони перепродували худобу, правили биндюгами, крали коней і час від часу грали в карти. Мали славу скнар, окрім тих випадків, коли пиятика і гра робили їх щедрими. Про їхню рідню нічого не відомо, як і про те, звідки вони прийшли. Їх власністю був віз і запряжка волів.

Фізично вони різнилися від братії, від якої Коста Брава дістала своє бандитське наймення. Це — і те, чого ми не знаємо, — дає змогу зрозуміти, наскільки близькими вони були. Посваритися з одним означало нажити двох ворогів.

Нільсени були гульвісами, та досі їхні амурні пригоди обмежувалися сіньми чи домом розпусти. Тож коли Крістіан привів до себе жити Хуліану Бургос, пересудів не бракувало. Звісно, так він отримував служницю, але не меншою правдою є те, що він осипав її страхітливими фрашками, в яких вона красувалася на забавах. На убогих забавах бідного передмістя, де були заборонені корте і кебрада [5] Корте і кебрада — фігури танго. і де досі ще танцювали при яскравому світлі. У Хуліани було смагляве лице і мигдалевидні очі; досить було на неї глянути, аби вона усміхнулась. У скромній околиці, де робота і занедбаність нівечать жінок, вона виглядала непогано.

Едуардо попервах їх супроводжував. Потім не знати чого поїхав в Арресіфес; повернувшись, привів у дім дівчину, яку підібрав десь по дорозі, та за кілька днів її вигнав. Він став похмурішим; напивався самотою в корчмі і всіх сторонився. Він закохався у Крістіанову жінку. Околиця, яка, либонь, догадалася про це раніше за нього, з лукавою радістю дожидала прихованого суперництва братів.

Якось уночі, повернувшись пізно з корчми на розі, Едуардо побачив Крістіанову тінь, що приліпилася до плоту. Старший брат у своєму найкращому строї чекав його на подвір’ї. Жінка никала туди-сюди з посудиною для мате в руці. Крістіан сказав Едуардо: