Хорхе Борхес: Повідомлення Броуді

Мене забрали разом з іншими і невдовзі відпустили.

Була, либонь, одинадцята вечора; я зайшов до корчми на розі Болівара і Венесуели, в якій тепер бар. З кутка мене покликав чоловік. Певно, було у ньому щось владне, бо я одразу ж послухався. Він сидів за одним зі столиків; якимось непоясненним чином я збагнув, що він сидить тут уже давно, навпроти порожньої чарки. Він не був ані високим, ні низьким; подобав на скромного ремісника, можливо, колишнього селянина. Його рідкі вуса були сивими. Сторожкий на манір портеньйо, шарфа він не зняв. Запросив мене випити з ним. Я◦сів, і ми побалакали. Було це десь в тридцяті роки.

Чоловік сказав:

— Ви про мене лише чули, а от я вас знаю, пане. Я Росендо Хуарес. Покійний Паредес певно говорив вам про мене. Старий мав свої дивацтва; любив прибрехати — не для того, щоб надурити, а щоб розважити людей. Зараз, коли нам нíчого робити, я розповім вам, що того вечора сталося насправді. Вечора, коли вбили Загонича. Ви, пане, виклали те, що сталося, у повісті, яку я не годен оцінити, але хочу, щоб ви знали правду про ті брехні.

Він помовчав, наче збирав докупи спомини, і продовжив:

— З людиною відбуваються речі, які вона починає розуміти лиш з роками. Те, що сталося зі мною у той вечір, почалося давно. Я◦виріс у кварталі при Мальдонадо, за Флорестою. То була гидка канава, яку, на щастя, вже обсадили трубами. Я◦завжди тримався тої думки, що прогрес нікому не спинити. Зрештою, кожен народжується там, де може. Мені ніколи не приходило до голови з’ясовувати ім’я батька, який мене сотворив. Клементина Хуарес, моя мати, була порядною жінкою, що заробляла на хліб прасуванням. Гадаю, вона була з Ентре-Ріос чи зі сходу; хай там що, мала звичку говорити про свою рідню у Консепсьйон, що в Уругваї. Я◦ріс як пусте зілля. Навчився вправлятися у фехтуванні на почорнених сажею палицях. Тоді нас іще не захопив футбол, то була забава англійців.

У корчмі якогось вечора зі мною став зачіпатися молодик Ґармендія. Я◦прикинувся глухим, та він, підхмелений, не відставав. Ми вийшли; вже стоячи на тротуарі, він прочинив двері корчми і сказав присутнім:

— Не хвилюйтесь, я зараз же повернусь.

Я◦дістав ножа; ми подалися на берег Потоку — поволі, назираючи один за одним. Він був старший від мене на кілька років; не раз фехтував зі мною на палицях, і я передчував, що він мене приріже. Я◦йшов правим боком провулка, а він — лівим. Ґармендія перечепився об биту цеглу. Я◦наскочив на нього і, майже не роздумуючи, підім’яв під себе. Одним ударом розтяв йому лице, ми зчепилися, була мить, коли могло статися що завгодно, та врешті я вдарив його ножем, і той удар був останнім. Тільки по тому я відчув, що він мене також поранив, трохи подряпав. Того вечора я засвоїв, що вбити людину неважко, а комусь неважко вбити тебе. Потік на ту пору дуже обмілів; щоб виграти час, я сховав мерця за цегляною піччю. З дурного розуму я стягнув з нього перстень-печатку, який він мав звичку носити. Надів його на себе, поправив капелюха і вернувся в корчму. Увійшов неквапом і сказав:

— Як бачите, вернувся я.

Замовив горілку з цукрової тростини, я направду її потребував. Саме тоді хтось звернув мою увагу на криваву пляму.

Тієї ночі я все крутився на ліжку; так і не заснув до світання. Коли задзвонили до церкви, по мене прийшли двоє поліцейських. Мати, бідна небіжка, здійняла крик до небес. Мене забрали, наче якогось злочинця. Два дні і дві ночі довелось просидіти у буцегарні. До мене ніхто не приходив, хіба що Луїс Ірала, справжній друг, але його не пустили. Одного ранку мене повели до комісара. Зручно вмостившись на стільці, він сказав, навіть не глянувши на мене:

— Отже це ти відправив на той світ Ґармендію?

— Якщо ви так кажете, — відповів я.

— Мені треба казати «пане». І жодних вивертів чи крутійства. Ось показання свідків і перстень, знайдений в твоєму домі. Зараз же підписуй зізнання.

Він умочив перо в чорнильницю і простягнув мені.

— Дозвольте мені подумати, пане комісаре, — здогадався відповісти я.

— Даю тобі двадцять чотири години, аби ти добре все обмізкував, у камері. Я◦не буду тебе квапити. Як не захочеш прийти до розуму, звикайся з думкою про відпочинок на вулиці Лас-Ерас.

Як можна здогадатися, я нічого не второпав.

— Якщо ми порозуміємося, то посидиш ще кілька днів. Потім я тебе випущу, а дон Ніколас Паредес запевнив мене, що владнає твою справу.

Днів виявилося десять. І тільки тоді про мене згадали. Я◦підписав те, що вони хотіли, і один із поліцейських відвів мене на вулицю Кабрера.